розділ 1

Було в короля шість дочок.

Дві від першої дружини, на котрій його змусив одружитися батько заради збереження миру в королівстві. Ну, він так казав, хоча насправді просто приятелював з її батьком. Але та дружина давно померла, ледь не відразу після смерті старого короля. Дехто навіть каже, що не своєю смертю.

Три молодших від третьої дружини. Третьої. Три дочки. Дехто про це смішні пісеньки складав, хоча нічого смішного там насправді не було. Бо була та королева дочкою сусіда, теж короля. І її батько, коли вручив свою дочку, пообіцяв разом з нею мир. Але те слово порушив при першій же нагоді. За це він, звісно, поплатився, зараз від того королівства залишилася третина. А королева померла. Захворіла через зраду власного батька, майже чотири роки не виходила з башти, та так і не вилікувалась. Ну, так король сказав народу.

А потім була четверта дружина. Молода, нахабна, родовита і цнотлива. Все в традиціях острівних землевласників. Вона пообіцяла сина, казала, що бачить майбутнє і там точно той син є. А потім виявилося, що дітей у короля більше не може бути. Прокляв хтось короля, поки він всі свої сили витрачав на протистояння з тестем. Так що й четверта дружина невдовзі захворіла загадковою хворобою і пережити її не змогла.

Що? Куди поділася друга дружина і третя принцеса? О, це доволі сумна історія. Про щире кохання. Бо коли королі одружуються на власних фаворитках, у котрих немає нічого окрім краси і життєрадісного характера, трапитись це може лише завдяки коханню. І ні, та королева не хворіла. Вона, як то часто трапляється з коханими дружинами королів в казках, померла, народжуючи дитину. Може й допоміг хтось. Недарма ж король в той рік ополовинив придворних і стратив кращого цілителя королівства. Але нічим воно не допомогло. Ні королю. Ні жодній з його дочок.

Ні одну зі своїх дочок король не любив. І коли прийшов час визначати спадкоємицю, він махнув рукою і вирішив покластися на традиції. Котра доведе, що найкраща, та й отримає вінець.

***

Хоп!

Світло замиготіло, закрутилося, засмикалося. Відчуття були, наче мізки хтось спробував висмикнути, причому через очі. Біль, нудота і темрява.

Хоп!

Світ повільно колихався. Ставав то темнішим, то світлішим. Але це вже було прийнятне, щоб спробувати щось зробити. Арін потягнулася всередину себе, до тієї точки, котру колись довго-довго ліпила, щоб швидко запустити регенерацію, врятуватися від отруєння, та мало на що те оновлення може знадобитися принцесі. Якій принцесі? Справжній. Наслідній. Третій дочці короля Лемара Сильного. Короля серединних земель, Південного примор’я і островів.

Хоча яке це все має значення? Важливіша точка всередині, замість якої була порожнеча.

— Хатша, — видихнула дівчина лайку, розуміючи, що зілля, котре їй підлив коханий чоловік, за котрого вона готова була вийти заміж і відмовитись від наслідування… — Цей виродок не тільки усипив. Я без магії. Як надовго?

Голос був хриплий. Світ продовжував погойдуватися.

Спекотно, прекрасна моя? Ось тобі холодненький напій, щоб спека не завадила дійти до храму і виконати те кляте перше завдання. Як же можна так з принцесами? Навіть на принців нападали, дорогенька моя. Не відмовишся? Ось випий холодненьке.

— Наволоч.

Арін трішки подихала, сіла і спробувала зосередитися на внутрішній гармонії, раз до магії не дотягнутися. Хоч так привести себе до ладу. Бо навряд її просто десь закрили, щоб не дійшла вчасно і не отримала вогник, божественне признання і дозвіл. Признання сили. Дозвіл володіти.

— Виродок, — прошепотіла вона, спускаючи ноги з ліжка.

Ліжко було велике, половину кімнати займало. Шовкове покривало, червоне, аж очам боляче, купа подушок. На підлозі м’який килим. Заглушає кроки і те добре.

До дверей вона йшла тихо і обережно. Прижалася до стулки вухом і трішки послухала. Схопилася за ручку, очікуючи, що двері не відчиняться. Але вони відчинилися і це було погано. Хтось хотів, щоб вона вийшла.

Ледь прочинивши двері Арін довго-довго виглядала в щілину. Коридор був пустим і непримітним. Але щось точно мало бути не так. Інакше двері б закрили. Арін вже готова була тихенько вийти і спробувати щось дізнатися за дверима. Але їй пощастило. В кінці коридора з’явилася жінка. В гарній сукні, блакитній, як небо, з мереживом і таким декольте, що на островах би її прокляли. Іще в цієї жінки була маска. Фарфорова, на все обличчя. І перука, навряд хтось би став фарбувати власне волосся в блакитний колір.

За жінкою йшла дівчина в чоловічому костюмі, при мечі і теж в масці. Тілоохоронець.

— Третя кімната? — спитала жінка.

— Так, — підтвердила власниця меча.

— Ох, сподіваюся воно того варте. Його так розхвалили, — пробурчала любителька блакитного і відкрила двері, за якими і зникла.

Тілоохоронець залишилася стояти в коридорі, підпираючи спиною стіну. А Арін тихенько закрила двері і сповзла на підлогу. Їй потрібно було подумати. Де вона опинилася, зрозуміло. Будинок зустрічей. Куди благородні дами приходять лише в масках, щоб ніхто не впізнав. А тут вона, замість того, щоб іти до храму. І хто повірить, що не по своїй волі? Може злякалася випробування, договорилася з якимось молодим дарованим. Він їй вогник. Вона йому те саме, за чим сюди приходять. А там хто знає, передумала дурненька, видумала казочку про викрадення.

— Яка ж сволота, — прошепотіла Арін, встала на ноги і пішла до вікна.

За вікном був сад. Звичайнісінькій. А іще був вечір, ще трохи, і можна буде нікуди не йти. Вона не виконала найпростішого завдання. Не дійшла до ночі до храму, не залишилася там на ніч, не отримала свій вогник. Вона найбільша невдаха сім’ї. Дурепа, котру батько віддасть заміж першому, хто попросить. Бо більшого вона не варта. Принцеса, котру не бачать боги, взагалі нічого не варта.

— Другий поверх, — прошепотіла. Як добре, що вона не в сукні. Як добре, що в тім саду нема людей. Сюди приходять не для того, щоб в саду гуляти. — Моя тендітна квіточка, — передражнила вона ту наволоч і перегнулася через підвіконня, вивчаючи стіну.