Більше не вороги

Саша біг наосліп, не відчуваючи під собою ніг. Мокрі гілки хльостали його по обличчю, залишаючи дрібні подряпини, бруд летів з-під ніг, а дорогі туфлі вже давно промокли наскрізь. Дощ лив стіною, але Воропаєв бачив перед собою лише одне — тьмяне світло потужних ліхтарів рятувальників попереду, біля самого урвища.

— Сюди! Обережно, тут слизько! — чулися крізь шум зливи крики бійців ДСНС. — Готуйте ноші! Мобілізуйте медиків!

Саша вилетів з-за дерев прямо до краю яру. Його дихання виривалося з грудей важким, хрипким свистом. Навколо працювали десятки людей у формі, але його погляд миттєво вихопив з-поміж натовпу те єдине, заради чого він прорвався крізь це пекло.

На розгорнутих брезентових ношах лежала Катя.

Її смарагдовий шовковий плащ був забруднений землею та попелом, обличчя бліде, у дрібних саднах від гілок, а волосся мокрими пасмами прилипло до чола. Окулярів не було. Вона лежала абсолютно нерухомо, із заплющеними очима, але її груди повільно, ледь помітно піднімалися й опускалися. Вона дихала.

— Назад, чоловіче! Куди ви прете?! — крикнув якийсь рятувальник, намагаючись перехопити Сашу за лікоть, але Воропаєв здичавілим рухом вирвався і просто впав на коліна в багнюку поруч із ношами.

Його руки тремтіли так, як не тремтіли ніколи в житті — навіть тієї ночі, коли він з третьої спроби діставав пляшку рому в її кабінеті. Саша обережно, ніби боявся зламати крихкий кришталь, обхопив її холодну долоню своїми гарячими пальцями й міцно притис до своїх губ. На його очах, змішуючись із краплями дощу, вперше за багато років виступили гарячі, пекучі сльози полегшення.

— Катю… Катю, благаю, — хрипко прошепотів він, цілуючи її брудні від попелу пальці й не звертаючи уваги на лікарів, які вже підкочували медичну каталку. — Я тут. Чуєш? Воропаєв поруч. Ти залізобетонна, ти вижила... Я більше нікуди тебе не відпущу.

Він підвівся разом із рятувальниками, продовжуючи міцно тримати її за руку, і заліз слідом за медиками прямо в салон реанімобіля. Йому було начхати на правила, на зіпсований костюм, на весь світ навколо. Головне — її рука була в його руці, і серце Каті продовжувало битися.

Лікарняний коридор зустрів Сашу монотонним гудінням люмінесцентних ламп, різким запахом антисептиків та важкою, гнітючою тишею. Уже минуло понад дві години з того моменту, як Катю завезли за білі подвійні двері операційного блоку.

Саша сидів на жорсткому пластиковому стільці, так і не знявши промоклого, забрудненого в лісовій багнюці піджака. Його волосся висохло і стояло дибки, на щоках пробилася темна щетина, а під очима залягли глибокі тіні. Він виглядав як людина, яка щойно повернулася з поля бою. Він і був такою людиною. Його погляд був прикутий до червоної лампи над дверима операційної.

Раптом наприкінці коридору почулися швидкі, хаотичні кроки. Саша навіть не повернув голови. Він знав, хто це.

Андрій Жданов залетів у крило реанімації, ледь не збивши з ніг медсестру. Він був блідим, розпатланим, у його очах панував божевільний жах. Побачивши Воропаєва, Жданов кинувся прямо до нього.

— Воропаєв! Що з нею?! — важко дихаючи, закричав Андрій, хапаючи Сашу за плечі. — Вона жива?! Мені нічого не кажуть! Лікарі мовчать! Скажи мені, що з Катею?!

Саша повільно, майже ліниво підвів голову. У його погляді не було колишньої люті чи бажання битися. Там було лише глибоке, крижане презирство. Одним коротким рухом він скинув руки Андрія зі своїх плечей і підвівся. Навіть у брудному костюмі Саша зараз височів над Ждановим як непохитна скеля.

— Припини репетувати, Жданов. Це лікарня, — тихим, але залізобетонним тоном промовив Саша. — Вона жива. Загрози життю немає. А тепер розвернися і йди геть.

— Що?! — Андрій зробив крок назад, обурено ковтаючи повітря. — Як ти смієш мені це казати?! Вона моя Катя! Вона мене кохає! Я маю бути тут, коли вона прокинеться!

Саша зробив крок уперед, змушуючи Жданова знову відступити. На губах Воропаєва з'явилася тонка, жорстока посмішка.

— Твоя Катя? — Саша майже прошепотів ці слова, але в них було стільки отрути, що Андрій мимоволі здригнувся. — Ти втратив право називати її так у той момент, коли зробив її цапом-відбувайлом у своїх махінаціях. Ти втратив її, коли вона скасувала весілля і вимкнула телефон. І знаєш, де ти був, коли її літак падав? Ти істерив у кабінеті й шукав винних. А я витягав її з яру. Твій час минув, Жданов. Назавжди. Твоє місце в її житті тепер зайняте мною. Забирайся.

Андрій дивився на Сашу і вперше в житті розумів, що програв повністю. Перед ним стояв чоловік, який пройшов через пекло заради Каті, чоловік, який не відступить ні на крок. Жданов перевів погляд на зачинені двері операційної, його плечі безсило опустилися. Він нічого не відповів. Повільно, наче старий, він розвернувся і поплентався до виходу з коридору.

У цей момент клацання замка розірвало тишу. Червона лампа над дверима згасла, і з операційної вийшов стомлений лікар, знімаючи медичну маску. Саша миттєво зробив крок йому назустріч, повністю викресливши Жданова зі свого життя.

Двері палати зачинилися з тихим клацанням, відсікаючи всі звуки лікарняного коридору. Тут панував спокій: білі стіни, м'яке світло вечірнього сонця крізь жалюзі та монотонне, заспокійливе пищання монітора серцевого ритму.

Катя повільно, з зусиллям розплющила очі. Голова була важкою, а все тіло ніло від тупого болю, але свідомість поверталася швидко. Вона дезорієнтовано озирнулася навколо, намагаючись згадати, що сталося. У пам'яті виринали лише уривки: турбулентність, паніка в салоні літака, різкий удар і темрява.

Вона мимоволі поворухнула правою рукою і раптом відчула, що її пальці міцно стискає чиясь гаряча долоня.

Катя повернула голову набік і замерла від несподіванки.

Поруч із ліжком, прямо на стільці, сидів Олександр Воропаєв. Вигляд у нього був такий, наче він сам пережив цю авіакатастрофу. Бездоганний сірий піджак десь зник, рукави білої сорочки були закочені до ліктів, а сама тканина покрита плямами від висохлого лісового бруду. На щоках проступила темна щетина, волосся було розпатлане, а під очима залягли глибокі тіні.