Між життям і смертю

Стрілка спідометра Jaguar Олександра впевнено перевалила за позначку в сто шістдесят кілометрів на годину. Машина летіла приміською трасою, обганяючи поодинокі фури та попутні автівки, які обурено сигналізували йому вслід. Саші було байдуже. Він міцно, до білих суглобів, стискав шкіряне кермо, а його погляд був прикутий до розмитої сірої стрічки асфальту попереду.

Двірники на лобовому склі шалено працювали, ледве встигаючи змивати важкі краплі літньої зливи, яка раптом обрушилася на місто, ніби сама природа оплакувала те, що сталося.

На пасажирському сидінні без упину дзижчав мобільний. Телефон буквально розривався від дзвінків: дзвонила Кіра, дзвонили журналісти, які вже пронюхали про катастрофу літака топ-менеджера «Зімалетто», дзвонили з приймальні ради директорів. Саша не брав слухавку. Звук виклику лише сильніше бив по натягнутих, як струни, нервах.

Раптом екран спалахнув коротким сповіщенням. СМС від Ольги В’ячеславівни.

Саша на секунду кинув погляд униз, підхопив телефон однією рукою, не скидаючи швидкості, і розблокував його. Перед очима висвітився фотодокумент — офіційно підтверджений авіакомпанією список пасажирів зниклого рейсу.

Він швидко гортав сторінку вниз, доки погляд не наткнувся на сухі, бездушні літери в самому кінці списку: «47. ПУШКАРЬОВА К.В. — МІСЦЕ 12А».

Серце Саші зробило такий сильний і болючий удар у грудях, що йому на мить забракло повітря. Документ випав із рук на підлогу салону. Остання слабка надія на те, що Катя запізнилася, проспала чи просто переплутала рейс, розлетілася на порох. Вона була там. Вона сіла в цей клятий літак.

— Ні, Катю… Тільки не ти, — хрипко, майже беззвучно прошепотів він у порожнечу салону, сильніше тиснучи на педаль газу.

Попереду, за пеленою дощу, вже з'явилися сині та червоні проблискові маячки поліцейських машин, які перекривали поворот до лісової смуги. Там, за загородженням, починалося справжнє пекло, і Саша готовий був пройти крізь нього голіруч.

Саша різко вдарив по гальмах. Jaguar занесло на мокрому асфальті, і він зупинився в лічених сантиметрах від смугастого пластикового бар’єра та поліцейського патруля. Навколо вже вишикувалася черга з машин преси та наляканих родичів, але Воропаєв не збирався чекати.

Він вискочив з автомобіля прямо під проливний дощ, навіть не згадавши про парасольку. Дорогий літній костюм миттєво потемнів від води, але Саша цього не помічав. Його погляд був прикутий до наметів мобільного штабу ДСНС, розгорнутих на узліссі.

— Стійте! Сюди не можна! — дорогу йому перегородив молодий сержант поліції, виставивши вперед руку. — Територія оточена. Працюють рятувальники. Чекайте на інформацію в офіційній зоні для цивільних

— З дороги, — процідив Саша. Його голос прозвучав настільки загрозливо й тихо, що сержант мимоволі зробив крок назад.

— Чоловіче, я повторюю, проїзд і прохід закрити...

— Мені начхати на твої заборони, хлопець, — Саша підійшов упритул, дивлячись на поліцейського згори донизу крижаним, шаленим поглядом. — Там, у лісі, на борту цього лайнера перебуває віцепрезидент моєї компанії. Моя наречена. І якщо ти зараз же не прибереш свою руку, я зателефоную твоєму начальнику главку, і ти до кінця життя охоронятимеш кукурудзяні поля. Прізвище моє Воропаєв. Олександр Юрійович. Пропусти.

Поліцейський на мить завагався, вражений залізним тоном та шаленою впевненістю цього промоклого до нитки чоловіка. Скориставшись цим замішанням, Саша просто відштовхнув його плечем і рішуче рушив повз патрульні машини прямо до головного намету рятувальників.

Він увірвався всередину без стуку. На столі посеред намету була розгорнута топографічна карта лісистої місцевості. Навколо неї стояли офіцери ДСНС та медики.

— Хто тут головний? — голосно запитав Саша, змусивши всіх присутніх повернутися до нього.

Сивий полковник із втомленими очима відірвався від карти й насупився:— Цивільним сюди не можна. Хто ви такий і як сюди пройшли?

Саша підійшов прямо до карти, сперся руками об стіл і подивився офіцеру прямо в очі:— Я Олександр Воропаєв, член ради директорів «Зімалетто». На борту була Катерина Пушкарьова. Мені не потрібні ваші офіційні співчуття чи заклики чекати. Мені потрібен гелікоптер, всюдихід чи загін, який зараз іде вглиб лісу. Я йду з вами.

— Чоловіче, там пекло, уламки палають, працює спецтехніка... — спробував заперечити полковник, але Саша перебив його, навіть не кліпнувши:

— Мені байдуже. Я знайду її сам. Посадіть мене в найближчу машину ДСНС, інакше я піду туди пішки крізь ці хащі. І поверніть мені її живою.

Полковник хотів було знову заперечити, обурений таким нахабством, але погляд Саші — дикий, відчайдушний і водночас абсолютно залізний — змусив досвідченого рятувальника замовкнути. Офіцер лише важко зітхнув, збираючись віддати наказ видати Воропаєву захисну форму, як раптом у наметі стало тихо.

Рація, що лежала на столі прямо поверх топографічної карти, зашипіла, прориваючись крізь сильні радіоперешкоди.

— Перший, я Двадцятий! Як чуєте? Прийом! — крізь тріск прорвався важкий, задиханий голос бійця з передової пошукової групи.

Полковник миттєво схопив рацію, піднісши її до губ. Саша замерв, майже не дихаючи. Його серце, здавалося, взагалі перестало битися.

— На зв'язку Перший. Двадцятий, доповідайте ситуацію. Що у вас? Прийом.

— Ми вийшли до хвостової частини лайнера, біля глибокого яру, — хрипіла рація, перериваючись звуками працюючих десь далеко бензопил та криками рятувальників. — Тут сильні руйнування, але… Перший, у нас є хороші новини! Знайшли трьох виживших. Повторюю, троє живих!

Саша зробив різкий крок уперед, ледь не зваливши стіл. Пальці впилися в краї карти так, що папір зіім'явся.

— Хто вони? Назви імена, Двадцятий! Прийом! — крикнув полковник, випереджаючи Олександра.

— Списків при собі немає, встановлюємо особи на місці. Чоловік похилого віку, стюардеса і… дівчина. Вона без свідомості, але дихає, пульс слабкий. На ній… приймайте прикмети: смарагдовий шовковий плащ або сукня, розбиті окуляри в тонкій оправі поруч. Повторюю, потрібні ноші й медики до яру, терміново! Прийом!