Перерваний політ

О п’ятій ранку термінал аеропорту зустрів Катю гулом голосів, оголошеннями рейсів та стійким запахом меленої кави. За вікном тільки-но починало сіріти небо, проганяючи нічну прохолоду.

Катя сиділа біля великого панорамного вікна в залі очікування, тримаючи в руках паперовий стаканчик із гарячим лате. Поруч на сидінні лежала невелика валіза та тека з документами. Сама ідея цього термінового відрядження до регіонального філіалу виникла спонтанно — постачальники вимагали особистої присутності керівництва для підписання нового контракту. Вчора вдень вона б панікувала через такий поспіх. Але сьогодні все було інакше.

На її губах грала м'яка, блукаюча посмішка. Вона згадувала вчорашній вечір. Те, як Саша тримав її за руку. Те, як він дивився на неї, коли вона зазирнула на нього загадково. Його слова про те, що вона — унікальна та сильна, все ще відлунювали в серці теплом.

Катя дістала телефон. За ніч Андрій так і не зміг до неї додзвонитися, бо апарат був вимкнений. Вона увімкнула його лише на хвилину, щоб написати одну-єдину людину.

Пальці швидко забігали по екрану, набираючи текст для Саші:«Ранній ранок, а я вже сумую за нашою кавою. Я на посадці, літак за п'ятнадцять хвилин. Повернуся завтра з підписаним контрактом. Дякую за вчорашній вечір, Сашо. До зустрічі.»

Вона натиснула «Надіслати», заблокувала телефон і сховала його до кишені плаща. Серце солодко стиснулося від передчуття їхньої наступної зустрічі. Катя була впевнена, що цей політ — початок її нового, щасливого життя.

— Оголошується посадка на рейс… — пролунав над головою механічний голос диктора.

Катя підвелася, підхопила валізу, міцно притисла до грудей теку з паперами й рушила до гейту, навіть не підозрюючи, що цей літак назавжди змінить долі всіх, хто залишився в «Зімалетто».

О дев'ятій ранку кабінет Олександра Воропаєва був залитий яскравим червневим сонцем. Саша, зазвичай зібраний і суворий, сьогодні дозволив собі легку, майже невловиму посмішку. На столі перед ним диміли дві чашки міцної кави. Він замовив їх заздалегідь, точно знаючи, що Пушкарьова, як завжди, з'явиться секунда в секунду.

Він дістав телефон і вкотре перечитав її ранкове повідомлення: «Дякую за вчорашній вечір, Сашо. До зустрічі». Текст світився на екрані, і всередині Олександра піднімалося дивне, давно забуте відчуття тепла. Вона назвала його по імені. Вона вимкнула телефон від Жданова заради нього. Ця жінка нарешті починала бачити свою справжню цінність

Саша кинув погляд на годинник. За чверть на десяту. Каті все ще не було.

«Дивно, — подумав він, злегка насупившись. — Пушкарьова не запізнюється. Навіть якщо небо падатиме на землю».

Він підвівся з крісла, збираючись вийти в хол і запитати у «жінокради», чи не з'являлася вона, як раптом за дверима кабінету знявся неймовірний галас. Спочатку почувся гучний, дзвінкий сплеск — хтось упустив піднос із чашками. Потім коридором прокотився відчайдушний, розірваний на шматки жіночий крик. Плакала Маша. За секунду завили інші дівчата.

Саша насупився. Його серце раптом зробило важкий, болючий удар, ніби передчуваючи біду. Він рішуче штовхнув дубові двері й вийшов у загальний хол.

Там панував абсолютний хаос. Дівчата з жіночої ради згрупувалися біля великого плазмового телевізора на ресепшені. Амура затискала рота руками, стримуючи ридання. Ольга В’ячеславівна безсило осідала на стілець, а Таня кричала у слухавку телефону, задихаючись від сліз. Прямо біля них застиг Андрій Жданов, який щойно прийшов до офісу — його обличчя стало білим як крейда, а папери випали з рук на підлогу.

На екрані телевізора червоними літерами палахкотів напис: «ТЕРМІНОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ». Сюжет транслювали наживо. Молода репортерка з тремтячим голосом говорила на тлі густого чорного диму, що піднімався над лісистою місцевістю:

«...Пасажирський лайнер, що виконував ранковий рейс, зазнав аварії за двадцять кілометрів від аеропорту. Літак зник із радарів на сьомій хвилині після зльоту. На борту перебувало вісімдесят пасажирів та п'ять членів екіпажу. Рятувальні служби вже вирушили на місце катастрофи. Списки пасажирів уточнюються, інформації про тих, хто вижив, наразі немає...»

Номер рейсу, який назвала журналістка, збігався з тим, що був у Катиному квитку.

Саша застиг на місці. Повітря в легенях миттєво закінчилося, ніби його вдарили під дих. Навколо все стихло, звуки офісу зникли, залишився тільки цей страшний, монотонний голос із телевізора. Телефон вислизнув із його пальців і з глухим стукотом упав на килим. Останнє, що він бачив перед очима — її смарагдова сукня і слова: «Літак за п'ятнадцять хвилин. До зустрічі».

Голос репортерки з телевізора все ще лунав у порожнечі, коли Андрія Жданова нарешті прорвало. Страшна правда вдарила по його й без того розхитаній психіці. Він дико озирнувся навколо, хапаючись руками за голову, і його обличчя спотворилося від жаху та люті.

— Ні… Ні! Цього не може бути! — закричав Андрій, зриваючись на хрипкий, несамовитий фальцет. — Катя! Вона не могла там бути! Катю!!!

Він штовхнув стійку ресепшену, збиваючи на підлогу монітор та телефонну базу. Жіноча рада в паніці сахнулася вбік. Андрій важко дихав, його очі налилися кров'ю. Він крутився на місці, ніби шукав, на кого виплеснути цей нестерпний біль, і раптом його погляд упав на Олександра.

Саша стояв нерухомо, блідий, із застиглим, кам'яним обличчям. Це видовище остаточно позбавило Жданова залишків розуму. Він підскочив до Воропаєва й щосили вчепився пальцями в лацкани його бездоганного піджака, трясучи його як божевільний.

— Це ти! — заверещав Андрій прямо йому в обличчя, бризкаючи слиною від люті. — Це ти її туди відправив! Твоє кляте відрядження! Твої філіали! Тобі завжди потрібні були тільки гроші та звіти! Ти загнав її в цей літак, Воропаєв! Ти вбив її! Вбив!!!

Дівчата з «жінокради» в жаху закричали, Маша закрила обличчя руками. Андрій замахнувся, збираючись ударити Сашу, але Воропаєв навіть не здригнувся.

В одну секунду в очах Саші замість заціпеніння спалахнула залізна, нещадна лють. Одним різким, професійним рухом він перехопив зап'ястя Жданова, викрутив їх із такою силою, що Андрій зойкнув від болю, і з силою штовхнув його назад. Жданов відлетів на кілька кроків, ледь утримавшись на ногах.