Поза зоною доступу

Сукня з м’якого темно-смарагдового шовку сіла ідеально. Катя застебнула тонкий ремінець на талії, поправила окуляри й подивилася у дзеркало. З відображення на неї дивилася зовсім інша жінка — не сіра мишка з комірчини, не залякана секретарка, а Катерина Валеріївна. Елегантна, стримана, з таємничим блиском у очах. Вона збиралася на зустріч із Олександром Воропаєвим, і від однієї цієї думки по шкірі бігли сироти.

Раптом тишу квартири розірвав різкий, вимогливий звук. На столі завібрував телефон.

Катя здригнулася. На екрані світилося великими літерами: «Андрій».

Вона важко зітхнула і відвернулася. Мобільний затих на кілька секунд, але майже одразу закрутився знову, надриваючись від нового виклику. Жданов не здавався. Він обривав телефон увесь вечір. Потім пішли повідомлення, одне за одним, змушуючи екран спалахувати кожні дві хвилини.

Катя мимоволі підійшла і взяла апарат у руки. Повідомлення світилися прямо на заблокованому екрані:«Катю, благаю, відповідей!»«Те, що сталося в кабінеті Саші — це непорозуміння. Він маніпулює тобою!»«Я кохаю тебе, чуєш? Дай мені один шанс усе пояснити...»

Колись ці слова змусили б її плакати від щастя. Вона кинула б усе і побігла до нього на інший кінець міста. Але зараз, читаючи ці рядки, Катя відчувала лише дивну, холодну пустку. Андрій знову думав лише про себе. Він навіть не допускав думки, що вона може сама приймати рішення, без чиїхось «маніпуляцій».

Телефон знову загарчав у її долоні — Жданов дзвонив удвадцяте за останню годину. Цей звук став останньою краплею. Він заважав їй дихати, заважав зробити крок уперед.

Катя рішуче провела пальцем по екрану. Вона не стала скидати виклик. Замість цього вона затиснула кнопку живлення і впевнено натиснула «Вимкнути».

Еран згас. Слідом за ним у кімнаті нарешті запала благословенна, чиста тиша.

Катя кинула мертвий апарат у маленьку вечірню сумочку, засунула блискавку і глибоко вдихнула. Більше ніяких привидів минулого. Вона кинула останній погляд у дзеркало, взяла плащ і вийшла з квартири. На неї чекав Саша.

Ресторан «Ермітаж» зустрів Катю приглушеним світлом кришталевих люстр, тихою джазовою мелодією та ледве чутним дзвоном келихів. Тут не було галасу нічного міста. Атмосфера дихала спокоєм і дорогою розкішшю.

Офіціант біля входу ввічливо вклонився:— Доброго вечора. Вас очікують?

— Так, стіл на ім'я Олександра Воропаєва, — тихо відповіла Катя, міцніше стискаючи ремінець сумочки.

— Проходьте за мною, будь ласка.

Вона йшла за офіціантом повз круглі столики, відчуваючи, як шовк її смарагдової сукні м'яко шурхотить при кожному кроці. Саша вибрав ідеальне місце — затишну нішу в глибині залу, приховану від зайвих очей важкою оксамитовою портьєрою.

Воропаєв уже був там. Він сидів, трохи відкинувшись на спинку крісла, і тримав у руках келих із чимось бурштиновим. Його піджак висів на спинці сусіднього стільця. Верхній ґудзик білосніжної сорочки був розстебнутий, а краватка взагалі зникла. У цьому неформальному вигляді він здавався менш небезпечним, але значно привабливішим, ніж удень.

Почувши кроки, Саша підвів голову. Його погляд ковзнув по її фігурі, затримався на смарагдовому шовку сукні, відкритих ключицях і піднявся до обличчя. На мить у його зазвичай непроникних очах спалахнуло таке відверте захоплення, що Катя мимоволі затамувала подих.

Саша повільно підвівся, демонструючи бездоганні манери.

— Доброго вечора, Катю, — його голос провучав м’яко, з тією самою оксамитовою хрипотою, яка так заворожувала її вночі. Він зробив крок назустріч і відсунув для неї крісло. — Ти маєш просто неймовірний вигляд. Цей колір тобі дуже личить.

— Дякую, Сашо, — Катя сіла, відчуваючи, як до щік підступає рум'янець.

Вона очікувала побачити тут суворого бізнесмена, готового до жорстких переговорів, але Саша дивився на неї так, ніби вони справді прийшли на побачення, а не на обговорення плану порятунку «Зімалетто».

Саша повернувся на своє місце, підпер підборіддя рукою і з легкою, ледь помітною посмішкою запитав:— Твій телефон весь вечір розривався від дзвінків Жданова? Бо мій він уже встиг заспамити погрозами.

Катя вперше за весь цей довгий і важкий день щиро, полегшено посміхнулася. Вона випрямила спину й невимушеним жестом поправила пасмо волосся, що вибилося із зачіски.

— Я просто вимкнула його, Сашо, — зізналася вона, зустрівшись із ним поглядом. — Повністю. Ще вдома. Андрій дзвонив щохвилини, писав повідомлення... Але я зрозуміла, що більше не хочу цього чути. Цей шум мені заважає.

Воропаєв на мить застиг із піднятим келихом. На його обличчі відобразилося щире здивування, яке майже одразу змінилося німим захватом. Його губи повільно розпливлися в задоволеній, переможній посмішці, а в глибині темних очей спалахнули грайливі вогники.

— Вимкнула? Сама? — перепитав він, ніби смакуючи кожне слово. Саша поставив келих на стіл і подався трохи вперед. — Пушкарьова, ти продовжуєш мене дивувати. Раніше ти б вигадувала йому тисячу виправдань, а тепер просто натиснула одну кнопку. Браво. Не уявляєш, як сильно це тішить моє самолюбство.

— Твоє самолюбство? — Катя злегка примружила очі, переймаючи його іронічний тон. — І до чого тут ти?

— До того, Катю, що сьогодні ти обрала компанію чоловіка, який принаймні здатен оцінити твій час, — Саша м’яко, але впевнено простягнув руку через стіл і злегка торкнувся пальцями її долоні, яка лежала поруч із меню. — І я дуже радий, що цей вечір належить тільки нам. Ніякого Жданова. Ніякого минулого.

Від цього короткого, теплого дотику по тілу Каті пробігла хвиля приємного трепету. Вона не прибрала руку. Натомість вона відчула, як залізна стіна, яку вона роками будувала між собою та Воропаєвим, остаточно перетворюється на пил.

Саша підняв руку, і офіціант з'явився біля їхнього столика за секунду, ніби тільки цього й чекав.

— Нам пляшку білого сухого, — розпорядився Воропаєв, навіть не заглядаючи в карту вин. — Щось легке, фруктове. Збалансоване. І легкі закуски на ваш вибір.