Нічний візит

Годинник на стіні кабінету показував за чверть до дванадцятої. «Зімалетто» вже давно заснуло: коридори занурилися в темряву, а за вікном шумів тихий літній дощ, розмиваючи вогні нічного міста.

Катя сиділа за своїм великим столом, підперши підборіддя рукою. Перед нею світився екран комп’ютера з нескінченними таблицями, але цифри вже розпливалися перед очима. Весілля, яке мало відбутися тиждень тому, скасовано. Каблучка Жданова залишилася вдома, на дні шухляди. Андрій кудись зник, шукаючи розради, а Катя… Катя просто повернулася туди, де почувалася впевнено. До роботи. Тут усе було логічним і зрозумілим, на відміну від її зруйнованого особистого життя.

Раптом тишу в коридорі порушив якийсь звук. Важкі, трохи нерівні кроки.

Катя здригнулася і випрямилася в кріслі. Невже охорона? Чи Андрій повернувся? Серце стиснулося від раптового хвилювання.

Кроки наблизилися, і двері її кабінету відчинилися без жодного стуку.

На порозі стояв Олександр Воропаєв.

Катя затамувала подих від несподіванки. Саша мав вигляд, м'яко кажучи, нетиповий для своєї звичної ідеальності. Дорогий піджак був розстебнутий, шовкова краватка зсунута вбік, а верхні ґудзики сорочки неохайно розстібнуті. На зазвичай акуратно укладеному волоссю панував легкий безлад.

Він сперся плечем об одвірок, тримаючи руку в кишені штанів, і окинув кабінет повільним, злегка туманним поглядом. Від нього виразно пахло хорошим віскі та дощем.

— Пушкарьова… — його голос прозвучав трохи нижче, ніж зазвичай, із хрипотою. Саша криво, іронічно посміхнувся, мружачись від світла монітора. — Ну звісно. Де ж іще тобі бути о такій порoption... о такій годині. Навколо руїни, весілля скасовано, а наша залізна леді рахує копійки.

Він зробив крок у кабінет, злегка хитнувшись, але одразу повернув контроль над тілом і зачинив за собою двері.

Катя лише встигла відкрити рота, щоб обурено вимагати від нього залишити кабінет, але Воропаєв навіть не збирався її слухати. Він по-хазяйськи пройшов углиб кімнати й важко опустився на шкіряний диван, закинувши голову назад на м'яку спинку й на мить заплющивши очі.

— Воропаєв, ви п’яні, — констатувала Катя, підводячись з-за столу. — Покиньте кабінет, або я покличу охорону.

— Ой, Пушкарьова, облиш свій офіційний тон, — не розплющуючи очей, пробурмотів Саша. Його голос зсунувся на лінивий, тягучий шепіт. — Охорона мене сюди й пустила. Вони мене, уяви собі, поважають. На відміну від деяких президентів...

Він різко розплющив очі, у яких спалахнув знайомий упертий вогник, і потягнувся до журнального столика. Там, у мінібарі, який залишився ще від Жданова, виднілися пляшки. Саша націлився на темну квадратну пляшку рому.

Його пальці злегка тремтіли від алкоголю. Перша спроба схопити шийку закінчилася тим, що він лише зачепив сусідній келих, який жалібно задзвенів. Саша роздратовано засичав. Друга спроба — і пляшка ледь не вислизнула, стукнувшись об дерев’яну панель

Катя мимоволі зробила крок уперед, злякавшись, що він зараз усе розіб’є.

Лише з третьої спроби Саша нарешті міцно обхопив пляшку рому пальцями й з переможною, хоч і трохи дурнуватою посмішкою підняв її вгору, ніби завоював головний трофей у житті.

— Є! — вигукнув він, перевівши погляд на Катю. — Бачиш? Воропаєв ніколи не здається. Навіть коли закони гравітації проти нього. Склянку мені організуєш, чи мені пити за твоє нещасне кохання прямо з горла?

Катя дивилася на нього — на цього завжди зверхнього, елегантного Олександра Воропаєва, який зараз сидів на дивані її кабінету з розстебнутим коміром сорочки й переможно стискав у руці відвойовану пляшку рому, — і раптом відчула, як її накочує хвиля глухого відчаю.

У голові промайнула лише одна думка: «Коли саме я повернула не туди?»

Коли вона дозволила Жданову розбити своє серце? Коли погодилася на фінансові махінації? Чи, можливо, ще раніше — коли взагалі переступила поріг «Зімалетто», сподіваючись на чесну гру в цьому зміячнику? Весь її чіткий, ідеально прорахований світ, де цифри завжди сходилися в балансі, розлетівся на друзки. І ось фінал: замість весільної подорожі вона сидить уночі в порожньому офісі, а її єдиним гостем і співрозмовником став чоловік, якого вона роками вважала своїм головним ворогом.

І що найстрашніше — його присутність зараз чомусь не лякала так, як мала б.

— Ну то як, Пушкарьова? — Саша злегка струснув пляшку, повертаючи її до реальності. У його напівп’яному погляді мигнуло щось схоже на пильну, майже болючу цікавість. — Так і будеш стояти стовпом і звинувачувати мене у всіх смертних гріхах? Чи все-таки складеш компанію товаришу по нещастю?

Катя повільно видихнула, опустила плечі й замість того, щоб підійти до дверей, зробила три кроки до шафи, де стояв кришталевий посуд. Вона дістала два важкі низькі келихи для віскі.

— Три спроби, щоб просто взяти пляшку, Воропаєв, — тихо, але твердо сказала вона, підходячи до журнального столика. — Якщо я не наллю, ми до ранку змиватимемо ром із цього перського килима.

Вона сіла на протилежний кінець дивана, залишаючи між ними безпечну відстань, і протягнула руку за алкоголем.

Саша слухняно віддав їй пляшку, дозволяючи наповнити келихи. Бурштинова рідина з тихим плескотом заповнила кришталь. Катя поставила пляшку на стіл і взяла свій склянку, відчуваючи, як холодні стінки приємно охолоджують тремтячі пальці.

Воропаєв підніс свій келих до губ, зробив великий, важкий ковток і заплющив на мить очі, смакуючи обпікаючу міцність рому. Коли він знову розплющив їх, у його погляді вже не було тієї лінивої насмішки. Він дивився на неї дивно — пильно, глибоко, ніби намагався зазирнути в саму душу.

— Чому ти скасувала весілля, Катю? — раптом запитав він.

Його голос прозвучав тихо, без звичного єхидства чи зловтіхи. Це «Катю» замість звичного різкого «Пушкарьова» пролунало в тиші нічного кабінету як вибух.

Катя здригнулася, а її серце пропустило удар. Вона застигла з келихом біля губ, не вірячи своїм вухам.