Не раніше третього побачення

Дякую красно. От мені зараз тільки Макса, як брата не вистачало. На додачу до тих двох - Коханого й Бурого.

У вухах дзвеніло. 

Макс все розводився про те, що все не з обов’язку.

Що він багато думав у госпіталі, коли дивився на тридцятирічних калік і їх вбитих горем рідних. Коли думав про друзів, яких поховав за ці роки.

Що сім'я не для нього, бо іншим разом може статися щось непоправне. 

І яка я йому мала люба сестричка, та як він за мене всім горло перегризе, особливо тим, хто мене зманює в їх контору.

Я аж  розчулилася. 

- Ну не з обов’язку, то й не з обов’язку, братику. Як скажеш. Ти звісно розумієш, що розчарував мене. Але я не ображаюся. Ти був контужений. Не здавав собі справи, що верзеш.

- Мала я просто… ну не знаю, ти знову не так зрозуміла. Тобі не можна до мене прив'язуватись. Я сьогодні є, завтра нема. Тобі треба хтось...

- Ти не переймайся, братюнь. Я пам’ятаю - стабільна робота, зарплата два рази на місяць, диван, телевізор, дітки. Нічого ж не забула?

- Ти так кажеш, наче це щось погане.

- Ні, тобі здалося, але я тебе попрошу наперед. На всяк випадок. Я теж не великий подарунок. Але  принаймні хоч намагаюся розчаровувати людей тоді, коли кондитерські відділи ще відчинені. 

Макс стояв рівно, плечі розгорнуті, голова гордо піднята, роздивлявся білу стелю. Ні за що не здогадатися, що він переживає, як його не знати.

Нічо, я тобі зараз теж в душу плюну. Знатимеш, як собі таке зі мною дозволяти, як за мене вирішувати, що мені краще. Ти як завжди правий, діду.

- Ти сідай, як не дуже спішиш. - показала на крісло для відвідувачів. Таке низьке, щоб не височили наді мною, маленькою.

- Зараз все виправиться. Моя майбутня свекруха прийде. Принесе тортика. Такого ні в одній кондитерській не купиш. 

Макс повільно перевів погляд зі стелі на мене.  

- Свекруха… - повторив, наче відлуння в пустоті.

- Ну насправді я ще не остаточно вирішила. Не хочу тобі брехати. Між братом і сестрою неповинно ж бути секретів і недомовок? А то бачиш, що буває, коли я не зовсім тебе розумію. 

Макс видихнув з полегшенням чи просто зітхнув, але нічого не спитав. Тільки дивився невідривно й вимогливо кудись мені в перенісся. А я зловити його погляд не могла. 

Ну й нехай. Хто цих мачо розбере, вони дуже загадкові звірята.

- Ти сідай, не розвивай у мене комплекс неповноцінності й остеохондроз. У мене вже шия затекла, не корисно весь час задирати голову, щоб бачити твої очі. Мені треба з тобою порадитись, брате.

Макс замість крісла для відвідувачів опустився на краєчок столу.  Як у сповільненій зйомці. Невже травма ще дає про сбе знати?

Стало не набагато краще видно його сумні очі. Бо все одно голова виднілася десь аж під стелею.

Зате він був так близько, що було чути дихання. Й навіть, здається, тепло від нього доходило до мене й зігрівало руки й ноги, що вмить похололи від радісної звістки, що у мене нарешті є омріяний старший брат.

- Я слухаю. - знову наче його батько-генерал гарчить, невдоволений підлеглими.

- Кул. - я розтеклася  медом - ти розумієш, брате, свекруха вона ідеальна, на руках все життя носитиме за те, що підібрала її синочку, єдину її радість, не дала пропасти, до діла приставила. Але ж він рідкісний дурник.

Тут Макс енергійно закивав.

- Хоч і симпатичний - розгублено продовжила. - На нього дівчата виснуть, та й старші жінки. От приходила одна з податкової, так він просто сидів поруч і гортав сторінки у звітності. Уявляєш - вона сказала, що все в порядку. І ні до чого не чіплялася, а сама їла його очима.

- Гм?

- Ну насправді у нас і так все в порядку. Тільки ж вони  не так перевіряють, правда ж?

Макс здвигнув плечима. От кого ніякі перевірки не хвилюють. Держслужбовець. Ще й, здається, не від нашої держави.

- Так от Мексику, я собі й думаю - може не за нього? Може за Бурого краще вийти? Він і розумний, аж страх, і симпатичний. І я йому зразу сподобалась, пам’ятаєш?

Було видно, що пам'ятає. Аж кулаки стиснув.

- І знайомств корисних у нього всюди  повно. - щебетала я. - Просто дивно, як в алкоголіків могла народитися така метка особина. Але ж спадковість, братику. Раптом у діток дефектні гени проявляться? Правда ж засада? Свекруха-алкоголічка мене зовсім не надихає. 

- Ти серйозно, мала?  

Макс мінився на лиці. То стискав зуби, що аж жовна ходили ходуном, то посміхався дурнувато - типу жарт зрозумів, дійсно смішний.

Так вчепився руками у стільницю, що навіть не знаю, діду, чи не відламає шматок від целікової дошки мореного дуба. Ах, які ми стурбовані. Прямо, як в ООН.

- Звісно серйозно. А як ти це собі уявляєш? Я сирота, одна-однісінька. Кожен може образити, обдурити. Та нічого. Твій батько бере мене на стажування. Буде вчити вашим усяким прийомчикам. І пообіцяв перевести на юрфак.

Динозавр аж скинувся при одній згадці про батька.

Тепер контрольний в голову.

- Життя налагоджується, Максе. Хоч ти, братіку, й не скажеш мені свого справжнього імені, а я не питатиму.  Та все одно мені дуже приємно, що завітав. І що допоміг з легалізацією дідового спадку. І взагалі я тобі дуже вдячна. Навіть за те, що розчарував. Буде мені наука на все життя. Ще й онукам розкажу.

- Онукам… - безтямно повторив мій новий старший братик.

- Ага, онукам. Я знаю, що зроблю з цією банкою, Максе. Зароблю купу бабла на наших охоронних та відстежувальних системах. Наповню банку вщент і залишу там записку для онуків. Зі словом чумайдан. Щоб в разі чого тебе знайшли, а ти їм допоміг. Ну чи твої онуки до мене прийдуть, а я допоможу. 

Макс хотів щось вставити, та хто ж йому дасть збити мене з теми. Він привстав зі столу, глибоко вдихнув. Тут би не завадив тонкий запах парфуму від мене. Та де там. Дитяче мило із запахом дитячого мила - чим багаті.

- Як наші діди колись зробили. - тігнула я далі  своє. - Ти собі як хочеш думай, а я уявляю, що вони разом пережили щось таке страшне й захопливе, як у нас з тобою булою. І стали побратимами, як ми з тобою зараз. Це треба закріпляти.