Хороші дівчата завжди отримують нагороду

Уже слідчі записали за мною все, що пам'ятала, запитали про все, що могли. Й у домі  майстри з Максової контори навели якийсь лад, хоч минулого інтер'єру не повернути, поки не розбагатію. І суди нарешті почалися. 

А від Макса ніслуху, ні духу. А питати в того суворого генерала я не буду. Він і так забагато про себе розуміє. Захоче - сам скаже, не захоче - збреше. Так і не знатиму, чи він правду сказав.

Простіше дочекатися динозавра. Повернеться - все знатиму. Влаштуюдопит другого ступеня. 

Той генерал нехай поки що  багатіє думкою, ніби на роботу до нього піду, а не до Макса. Хоч це майже те саме, бо він все одно буде нашим начальством. Так що я і не брешу. Просто взяла час на роздуми.

Бо тут таке діло. Ледве я зі своїм географічним кретинізмом дізналася, де та общага,  під якою я закопала грошики діда, ледве доїхала туди, як побачила котлован на місці тої клумби, яку так чудово прикрасила зовсім недавно.

Капець, як жаба душила.

Та що робити.

Гроші треба, розбиратися з фірмою треба, знайомства корисні треба. 

Ну й пішла до Максового батька. Він запропонував роботу. Саме таку, про яку говорив Макс.

Ну поки ще не готова від нього таку пропозицію прийняти. Хоча точно для неї у мене всі дані. Покликання, можна сказати. 

А ще тепер з Коханим і Бурим зустрічалася регулярно. І навіть з Вінтажною Валькірією. Яка навіть не прибила мене. А навпаки дякувала, що вберегла дитину від співучасті й тюрми.

А ми з її мазаним синочком, якому вона заборонила на кілометр наближатися до криміналу, почали розгрібати справи на фірмі. Валькірія якось прийшла до нас, принесла сину пиріжків на обід, подивилася на наші недолугі потуги й стала допомагати. 

Вона бухгалтер за фахом. Дуже гарний. Як в анекдоті про Карла Маркса - економіста й тьотю Маню - старшого економіста.

Потім і Бурий приблудився, щось йому на ринку не працювалося. Охорону на нього повісили. Він здібний і в охоронних системах тепер добре шарить.

Коханий сам-один, з допомогою живильних звіздюлін від мене й Валькірії вчився за нас двох. А я не ходила до бурси. Ставила умову генералові - щоб мене перевели на юрфак. 

Не ходила туди, де все одно не вчитимуся, бо часу не було. І як не переведуть, куди хочу, то хай ідуть собі лісом. Дід на менеджера не вчився, а поки був на силі,  справу вів на заздрість ворогам. 

Генерал обіцяв, але хотів гарантій - тобто спершу напиши заяву про роботу в його конторі, а потім переведуть. Ну зранку гроші, ввечері стільці. Як завжди. Треба ж користуватися моментом, поки мене окучують і виконують забаганки. 

Тож я тепер ще не вчилася там, де хотіла. Але все одно  часу в добі не вистачало, дні летіли, Генерал все більше тиснув,  з бурси мені надсилали нагадування про прогули. І що мої гроші за семестр пропадуть, якщо я  не з'явлюся.

Коханий бісив своєю тупістю і радував гарним екстер'єром та відсутністю академзаборгованостей. Його мати викликала захват як бухгалтер, годувальниця і тепле плече для нас трьох і фірми. Бурий завідував безпекою, а виглядав, наче дитя гріха  якудзи й тонтон-макута у своїх темних окулярах, чорному похоронному костюмі й з татухами. Місцева школота, що хотіла нас кришувати, з вереском розбігалася, коли він виходив до неї й доброзичливо посміхався..

Фірма потроху вилазила з тої прірви, куди її зіпхнув Законний.  Але до того, поки знову буде рентабельною, ще пахати й пахати.

І ось коли я уже вирішила, що так буде завжди, до нашого офісу, який - як несподівано - був на першому поверсі мого дому, а я платила сама собі за оренду, зайшов Макс. Явно здоровий, нахабний і як завжди невдоволений чимсь взагалі, зате задоволений  собою на сто відсотків..

Ага. Пролетарям нічого втрачати, крім своїх ланцюгів. Я теж так хочу. Вільний стрілець. Ходить де хоче сам по собі, ніяких турбот про ніякі фірми. І фірму дідову самому тягти не треба.

ВІдразу скажу - в руках у нього не було газети. Та й я не виглядала надто цнотливо, сидячи на плечах у Коханого і змітаючи зв стелі павутину. А Бурий гидливо тримав на витягнутих руках відро, куди летіли павуки разом з павутинням.

А що поробиш - на клінінг від профі у нас ще не було грошей, а навантажити ще й це на нашу Валькірію  було б уже занадто, згоодьтеся.

Макс стояв, роздивлявся, особливо уважно -  Коханого й Бурого.

Потім згадав, що у нього діло є, вибачився, що раніше не прийшов - оце тільки відпустили, й добиратися довго.

Ага-ага. Там, де його лікували - явно сонечко й морько. Можливо навіть Червоне. Он яка засмага й взагалі екстер'єр ще покращав, хоча куди вже далі кращати, здавалося б.

Тільки стій, слину ковтай і сама собі заздри.

У нас же призначене побачення, я все пам’ятаю. Й саме час на нього йти, поки ще не зовсім ніч, а завтра вихідний.

Макс прокашлявся і все одно хриплувато заявив, що нам треба вийти - поговорити.

В цей момент він був викапаний батько, що віддає накази, ні секунди не замислюючись, як їх виконають. І знаючи, що все буде виконано.

Якось не романтично. 

Не так я собі уявляла нашу першу зустріч після тої ночі.

Ну я встала від звіту, помахала ручкою Коханому й Бурому й пішла на побачення.

Хороші дівчата завжди отримують нагороду за гарну роботу. От і моя черга настала, правда ж?

Хороші дівчата, ходіть швидше сюди, дивіться, що буває, коли розкатаєш губу. І завжди майте план А, В, С і так далі за алфавітом.

Мене хвилювало, що я не на побачення вдягнута. У старих, розтягнутих на колінах джинсах, майці й картатій фланелевій сорочці та сандалях на босу ногу. Ні манікюру, ні педикюру. А червоний лак на пальцях ніг би не завадив зараз, ой не завадив би.

От як він зараз падатиме до ніг, коли вони в сандалях, розношених ще минулого літа, і в джинсах, де дірка на коліні не тому, що модно, а тому, що старанний не по розуму Коханий ввімкнув пральну на 1200 обертів, і воно саме порвалося, бо ці джинси у мене з восьмого класу.