Ти мене одразу впізнаєш - я буду найцнотливіша. А сам візьми у руки якусь газету, щоб не загубитися в натовпі.

Але він не залишив мені обіду.

Принаймні на тумбочці нічого не було. Й самого Макса в палаті не виявилося.

І спитати неможливо. 

От же ж дурна. Не знаю досі, як його насправді звати. Він точно десь тут в цій клініці. Куди він з підводного човна дінеться.

Але одне але. Досі не признався, як же ж його звати, може й не збирається. А моє ім’я знає - підглядав у паспорт. І теж його не називає.

То, мабуть, фахове у нього. Профдеформація.

Цікава мода, але як знайти придурка, з яким не можна спілкуватися, бо будуть проблеми й старий, що знав мого батька, розсердиться. Ой боюсь-боюсь.

Робити нічого, крім розвідки.

Почала систематично заглядати в усі двері. Були невдоволені, але більшість раділа й запрошувала в гості.

Не на часі, а потім може зайду..

Макса ніде не було. Отакої, він що, втік від мене?

Втомлена й розстроєна, я присіла біля сестринського пункту. Чи як воно називається, де сидять сестри й стріляють очима в лікарів і симпатичних пацієнтів?

Там виявилася одна з нянь. Вона пильно і жалісно подивилася на мене, позітхала, а потім поманила рукою.

І тут конспірація. Той Макс випадково не агент 007?

Няня взяла мене за руку й змовницьки сказала, що обід мені залишили на кухні. Він правда остиг уже. А його - тут вона значуще підняла брови - відвезли в реанімацію. Йому зовсім ходити не можна, знову якась пластина здвинулася. А його ж іще транспортувати на операцію літаком.

У мене всередині все одночасно похолонуло й запекло. Ноги стали ватні.

Я ж мала пам’ятати про ту пластину!

- Де та реанімація?

- Туди не можна, дитя моє. - суворо сказала няня і продовжила вести мене до ліфта. А потім і до інтенсивної терапії, як тут звали реанімацію. 

Врешті стала біля дверей з матового скла і дала мені п’ять хвилин.

Я зайшла. Макс спав, мабуть, наркоз ще  не відійшов. Чи снодійне.Цікаво - пластина то в голові чи у спині. Він тільки про одну казав. А забинтована голова, не спина.

От робота в людини. Так він до пенсії стане залізним дроворубом. Андроїдом - бойовим роботом.

І як він рамки проходить? Мабуть, все пищить у тих рамках від залізних пластин, як жінки від  мого динозавра..

Нахилилася над ним, щоб роздивитись, як йому далася наша пригода й моє визволення.

Ну тоді, в хатинці, йому було гірше на вигляд. І він же тоді швидко одужав. Ну нехай спить. Волосся вже відросло, татушки зовсім не видно. Красивий він. У мене, що приємно.

Тільки хотіла йти назад. як мене схопили медвежачі лапи й притисли до Максового твердого й великого тіла.

- Що, мала злякалася? - прошепотіли на вухо хрипко й гаряче.

Його серце калатало якось зовсім нерівно. Й дихав він неправильно. Мабуть, йому не корисно отак рвучко рухатись.

- То ти злякався, диви, як серце частить. Що з тобою знову, що за пластина?

- Та то таке. Не повіриш, просто різко повернувся, після, ну коли того твого, пі... викрадача, скрутили.

- Ага. Пам’ятаю про несумісні з життям травми. Мабуть, він впав на те холодне й гостре, чим мені шию подряпав. Несподівано. 

- Мабуть, мала. Послизнувся, чи що. Ія теж. Послизнувся.

- Ну ти ж не хотів його вдарити, правда? А тебе хтось схопив за руку. От так і було.

- Ти мала звідкись усе  знаєш. Хоч не можеш пам’ятати. Я взагалі думав, що ти померла. Що отруїв він тебе або зарізав.

- Не знаю звідки. Може бачила щось уві сні. Мене й правда отруїли. Тільки не до кінця.

- Я знаю тепер, Ліно. Не бійся. Зі мною таке не вперше. Тепер поміняють залізяку на якусь нанофігню.  Високотехнологічну. Правда потім ще реабілітація. Але я не постраждав практично. Це все тимчасово. Ти не думай!

- Я нічого такого не думаю, Максе.

Лежати на теплій ковдрі й відчувати, як він під нею дихає, було  дуже приємно. Нарешті  мене відпустило, стало ясно, що все справді позаду. А далі ми вже якось впораємось з усім. Нас же двоє тепер.

- Мені не так легко надавати люлів. - доводив своє Макс. -  От тобі погано було. Але тепер буде краще.

Він притиснув мене сильніше.  Дихати стало зовсім важко. І моє серце теж забилося нерівно і дуже часто.

Макс цілував мою шию, дуже легко, і мовчав. Я теж поцілувала його кудись біля вуха, так, для розігріву.

І тут двері рипнули.

- Знаєш, Максе, мені сказали - п’ять хвилин. Ти давай спи, я дорогу запам’ятала і прийду, коли всі поснуть.

- Тоді все зачинять, мала. І взагалі мене завтра звідси вивезуть. Дуже рано.  Тепер тільки на суді може побачимося, поки ти не видужаєш. А потім сходимо на побачення.

Мені стало так легко, наче я сама метелик у себе всередині.

- Точно. - підтримала. -  На побачення наосліп. Ти мене одразу взнаєш. Я буду найцнотливішою. А от як я   взнаю тебе?

- А я триматиму в руках скручену газету. Або гвоздику, як в шпигунських фільмах.

- Краще хризантему. Так буде сильно й не плагіат. Білу таку, кучеряву.

- Домовились.

- Тоді пусти.

- Зраз. -Він і не думав відпускати. - Судома руки звела. Не розчіпляються. 

- Ну тоді я підожду, поки пройде.

- Ага, ти спи, Лін. Вона не скоро пройде. І укрийся. Я не можу поки що тебе укрити. Але то пройде, дуже скоро, от побачиш.

- І ти спи. Уві сні швидше одужують, мені дід казав.

- Ну раз дід, значить так воно і є.

Двері знову зарипіли. Але Макс тільки сильніше притиснув мене до себе й не дав навіть подивитися.

Двері рипнули, зачиняючись, у замку повернули ключа.

До ранку зоставалося ще немало часу.

І я навчилася цілуватися. Практики було багато. У мене відмінно виходило. Макс не дасть збрехати. 

А потім я, мабуть, заснула, таке буває, коли перехвилюєшся.

Мене збудив його голос.

- Ти чого мовчиш. мала?

- Ти сказав спати. От і сплю.

- Не бреши мені. Я цього не люблю.

- Зате мені брехати любиш.