Що буває з дівчатами Бонда

Цікаво, як Максова контора називається. Той компетентний орган? 

Я справжня дурепа. Тягне мене до Бондів, та й кого б не потягло. Вони харизматичні, в них очі волошкові, вони розчаровані в коханні й такі круті, такі міцні горішки, від них метелики оживають і хочеться жити вічно й щасливо на цих міцних руках з красивими венами... 

А ні б мені подумати, що буває з дівчатами Бонда. Нічого хорошого не буває з ними, діду. Та я все ж надіюся. На…

Законний одним рухом підняв мене на рівні ноги. Притримав за комір. В руках у нього небезпечно блиснули ножиці. Канцелярські, з дідового столу. От же ж погань. Це дідові ножиці. Золінгенівські. 

І це привласнив. Падлюка.

- Порізати б твою наглющу пику,  пасукдо мала. Та не можна. Стій спокійно, не можна, щоб були подряпини. Він не любить, щоб його власність хтось, крім нього різав.

І неквапно розрізав усе, що було на мені. від горла до низу. 

 Добре, що злився й не побачив погризеного скотчу внизу. Бридота така.

У мене все затерпло. 

Стояти було несила, ні ноги, ні руки не слухалися. В них боляче кололо від того, що кров знову вільно текла по судинах.

 Якби ця погань, мій чоловік,  не тримала мене під пахви, точно впала б.

А він збуджено сопів, по штанях було видно, що уже готовий. 

Тільки не це. 

- Я уже куплений товар, не смій, чуєш! - ну не дуже грізно вийшло з моїм-то голосом. Але він почув.

Законний потрусив головою, вишкірився, та все ж  поволі прийшов до тями.

- Дуже схожа, сучко. Занадто схожа. Та ти не вона. Ти його вишкребок. Твого батька, що її в мене забрав. І твого діда, що хотів від мене вислизнути. Навіть здох, щоб не заплямуватись. Та не втечете ви від мене. Згадуватимеш мене, коли попадеш в ті руки. Ще пожалієш, що втекла тоді від мене.

От що на це можна відповісти? Та відповіді він не чекав. Ще раз сильно трусонув мене за плечі.

- Дуже пошкодуєш, згадаєш ще мене...

Очі його бігали. Він явно говорив не зі мною, а з кимось у своїй голові.

- То я попаду до вбиральні, чи спортити тобі паркет?

- Га? Ах ти ж…

Уже замахнувся для чергового ляпаса, але замість цього штовхнув мене черезкоридор у двері навпроти кабінету. 

Голу, в одних мартенсах на ногах,  до вбиральні з душовою кабіною.

-Мийся швидше, дивись нічого з запахом не бери. Там є гіпоалергенна серія, прозора. Нею мийся, курво. І швидко мені. У того психованого корабля пустелі на все алергія.

- Дякую, законний. І від тебе буває користь. - Так собі думала, розглядаючи рядок флаконів й малі подушечки й сердечка одноразових шампунів.

Вимилася гелем без запаху., затисла в кулаці єдину зброю - подушечку з найсмердючішим гелем з усіх, що там були. Я майже всі спробувала, поки милася - надкушувала краєчок і нюхала. 

Від цього аж на сльозу пробило. Законний завжди брав найрізкіші запахи.

Крім тої порції алергенів, що затисла в кулаці, ще й одну для контролю  поклала під п’ятку.

І зразу вийшла, трохи накульгуючи, щоб не роздушити гель раніше, ніж треба  Ага, я все передбачила, діду. Твоя улюблена стратагема - підсунути на видне місце щось, щоб далі не шукали. 

Тепер як відберуть зброю останньої відплати, то так і буде. Спробувати ж можна.

Законному було не до ретельного обшуку. Але він мене добре знав. Не встигла я до ладу витертися, як мене трусонули, розтулили кулак і викинули звідти  потенційний алерген. 

Він навіть замахнувся, я зіщулилася, та Кость втримався в останню мить. Видно дуже спішив.

 Холодно, гидко й соромно стояти голою перед - хаха - законним чоловіком. А з підлоги на тебе дивиться виряченими очима потенційний свекор.  

Тому свекрові, пора про душу думати, а не на дівчат витріщатися. На майже наречених свого сина. Уже не єдиного.  

Що ж. Він знає, як сильно встряв, і що з ним може зробити мій чоловік.

Комусь зараз не краще, ніж мені.

Мої гарячкові думки, що перескакували з теми на тему без усякої моєї участі,  перебило щось темне, що накрило мене з головою. Балахон якийсь, а зверху ще один, що закрив все обличчя, крім очей. І дзеркала нема. Ех.

З розміром не дуже вгадали. Рукава, чи як воно називається в цьому одязі, були задовгі. І низ лягав на підлогу трохи з напуском.

Ай, знайшла чим перейматися. Нехай це буде моя найменша проблема.

Уявляю приблизно свій вигляд. Щось мале, але не настільки на себе схожа, як я зазвичай - мартенси на товстій підошві, брови й вії пофарбовані в чорне. Сама ж і попросила, ідіотка. А білого волосся не видно.

Отака я Гюльчатай - з улюбленого дідового кіно. І личко моє відкривати в аеропорті не будуть. Не можна.

Ну я ж зможу кричати?  І ми ж полетимо звичайним рейсом, не чартером? Може казкові принци та злочинці  з простими смертними не літають. Ну все одно на контролі крикну, що це викрадення.

Ох і страшно мені, Максе… Ти ж встигнеш, правда?

Ні. Яка прикра помилка - не зможу я кричати. Законний витягає з шухляди дідового столу одноразового шприца й з розмаху всаджує мені голку в плече. 

Це снодійне? Але ж як вони мне сонну протягнуть крізь контроль?

То неможливо в принципі. Купити можна когось з самого верху. Або дати мілкого барашка в бамажці за незначне порушення. Але протягти сплячу красуню крізь контроль на кордоні - ні. Там народу повно.

З усіма не поділишся, правда діду? Й за вівцю мене не видаси. На неї теж документи потрібні.

Та й спати мені не хочеться.  Що ж вони придумали?

- Що ви... - намагаюся спитати. Ага. Он що - немає у мене голосу. Й руки не слухаються. 

Що ж це було?  Двічі за дві доби так попасти, це треба мати особливий фарт.

Ще наркошею зробишся з ними. Якщо встигнеш. А голова до речі варить. Все чую, все розумію, все бачу  - он інвалідну каталку завозить законний. Садовить мене, ремнем фіксує. 

Що, на цей раз не відірветься, га Костику, нічого не відкрутив там?