Тут дуже небезпечно

- Не брешу. Тут щось неправильне коїться. Воно точно дуже небезпечне. 

Аніматорка продовжує розхитуватись всім корпусом, сидячи поруч зі мною. 

- Вони мене заштовхнули, щоб він у мене вистрілив, а не в них перших. Ну по сценарію - так мені сказали. Сказали, як добре гратиму, то щось заплатять, а за те, що запізнилася - оштрафують. Може так на так і вийде.

- Тут небезпечно, кажу тобі. Доказів у мене нема. Я бачила ще менше, ніж ти. Тільки ж ти ж пройшла аж на третій поверх. Чула, бачила, що коїться. Воно справді схоже на постановку з сюжетом?

- Та ні, тільки домашні вечірки  завжди сумбурні - дівчина все частіше нервово, кашляла і сиділа вже не розвалившись, а, обхопивши себе руками. І умовляла чи то мене, чи себе, що все добре, тільки з оплатою пролетіла. 

Мені надоїло її вмовляти, тільки наша віддалена схожість не давала плюнути на все, закрити очі й почати жаліти себе й горювати, що Макс мене зневажає тепер ще більше.

- Кажу тобі останній раз. Там начальства не було, серед тих, хто тебе сюди заштовхнув. Значить ніхто з тих, хто тебе наймав, не знає, де ти. І що ти взагалі приїхала - можуть не знати. Признайся собі, як не хочеш говорити мені. Там справжня оргія. Так?

Вона щулиться, знову обхоплює себе руками, наче ховається від самої себе у себе в обіймах. Але потім дивиться мені прямо в очі й ствердно киває головою.

- Ну так, якщо подумати. Для такого пристойного дома воно справді вульгарно. Я не дуже досвідчена. Не часто запрошують. Показала портфоліо, все їм підійшло. Я ж інженю, а їм треба було японську школярку - мрію вар’ята.

- А там не було пункту  про цноту? Пробач, що питаю.

- Правда був, звідки знаєш? У тебе теж питали?

- Мене навіть не питали. Самі здогадалися.

- Я подумала, що то амплуа. Бо насправді я не…

- Тобто ще одне порушення й обман. Тут тобі за таке може бути щось страшне. Кажу тобі - ховайся. Лізь під ліжко й молися, щоб тебе не знайшли. Більше нічим допомогти не можу. Як все притихне, вискакуй в коридор, тільки біжи не до центральних сходів, а наліво. Там сходи для обслуги. Якщо що -  вибивай скло у дверях, не церемонься. Й спускайся на перший поверх, виходь і тікай, куди очі бачать. Я не знаю, що тут насправді коїться. Тільки тобі все одно не заплатять, ще й можуть сильно образити.

Дівчина глибоко замислилася, сидячи поруч і розхитуючись, як китайський божок, зітхаючи й закочуючи очі під лоба, щоб краще думалося.

Потім кивнула сама до себе й рішуче полізла під ліжко, благо карпатський ліжник, що правив за покривало, вільно спускався на підлогу.

І вчасно. Бо не пройшло й пари хвилин, як у замку знову зарипів ключ,  і двері різко прочинилися. 

Згадалося, що Макс за сценарієм мелодрами повинен уже встигнути всіх перебити, або хоч отримати нарешті допомогу братів по зброї й з'явитися мені на виручку з синцем під оком і палаючим від кохання серцем.

Та звісно замість Макса зайшов Законний, трохи розхристаний і не з такою уже бездоганною зачіскою, як на початку аукціону за свою власну дружину.

Він грубо схопив мене за комір і рюкзак, одним сильним ривком поставив на рівні ноги.

- Що сучка мала, догралася! Сама напросилася на все. Чого тобі в житті не вистачало, що тобі ще треба було, падлюка мала? Тепер віддячиш мені, не викрутишся. 

Він хотів ще щось сказати, але махнув рукою й потяг мене, як мішок, за собою по тих самих сходах, що я рекомендувала для втечі цій аніматорці-невдасі.

Отаким цікавим маневром він  спустив мене на поверх нижче й затяг у свій кабінет, який старанно замкнув зсередини.

- Зараз ти мені  відповіси на пару питань, поки підвисла транзакція. А потім я з превеликим задоволенням віддам тебе тому Камалю. Хай робить з тобою, що хоче. Я б і більше зробив за все, що ти мені кожного дня нагадуєш. Та воно того не варте. Атак я чистий. У тебе прізвище інше, паспорт новий, без відмітки. В аеропорту питань не буде.

А він же ж правий на всі сто. От як я сама себе гарно взула, що любо-дорого, діду.

- А я з почестями поховаю замість тебе ту аніматорку. - шипів Законний. - І тепер заживу спокійно, без привидів перед очима кожного лядського дня.

Він важко віддихався. Наче я така важка, що він аж заморився мене тягти. Не той уже законний, зовсім не той за ці десять років став. 

- Як ваше сімейство мене вимучило за всі ці роки. 

Ого, це ми його вимучили. Нічосі!  Тепер це так називається, діду. Ти що, привидом йому являєшся і мучиш? От ти молодець.

- Це було перше питання? - тихо спитала цього маніяка.

- Яке ще питання?

- Ну оце - як ваше сімейство мене вимучило? Тобто моє - тебе.

Він без розмаху дав мені ляпаса. Дуже боляче, бо голова не досить вільно поверталася на шиї.

- Гумористка.  Ти смертниця з того моменту, як втекла. А тепер у мене на руках дещо, після чого мені ніхто не потрібний з минулого життя.

Невже він справді хакнув того казкового принца? Ох і ловкач!

- Сам би тобою покористувався, ох і пожаліла б ти,  курво,  що не загинула тоді.  Тільки дуже вже жирні гроші за тебе відвалили. Жалітимеш пізніше, і не зі мною.

- Уже боюся, Костянтин. А ти хочеш перелякатися?

- Спробуй, сцикухою. Мені аж цікаво.

- Спробуй відклеїти чи розрізати скотч на рюкзаку. Там телефон. І те, що на ньому, відправлене на інший телефон.

Він помінявся в лиці шарпнув мене до себе, наче хотів обійняти. І двома руками спробував розірвати скотч. Та куди там. 

Тоді він відійшов до свого столу, щось там схопив, повернув мене спиною до себе. Почувся тріск скотчу й тканини, потім Законний засунув руку по лікоть у рюкзак і витяг телефон.

 Від того, що скотч трохи розійшовся, стало легше дихати й можна було трохи поворухнути плечима. 

Та самостійно повернутися все одно не вийшло.

Довелося слухати, як він спочатку сопе, а потім сичить злорадно своїм противним сміхом.