Знову все самій доводиться робити

Знову все самій доводиться робити, діду. Ти як у воду глядів.

А цей майбутній бос мафії й справді незносний. Мене ще й робить винуватою. 

- Якби ти зразу сказала, а не шифрувалася. Я ж не знав. Нікому не міг довіритися. Якби ти знала, як мені одному було погано!  Нікому ж нічого не можна сказати, з’їдять і не подавляться...

Одиноко йому. Мабуть, зовсім недавно взнав про позашлюбну дитину, і ще досі в стані шоку. Добре, що він такий тугодум. З його характером і методами та дитина у великій небезпеці.

Хоча звідки мені знати, що вона саме дитина. Або він. Наступний спадкоємець може бути й старше коханого. І може вже зміг себе якось проявити з позитивного боку у батьковому бізнесі. Й сам може бути таким, що хоч кого прикопає.

Мало мені свого клопоту. Ще надихай цього придурка тепер на великі звершення.

А прийдеться. І краще не відкладати на потім. Бо зараз знову впаде в депресію.

- Якщо тобі одиноко, не гуди тижнями з дівками й прилипалами. - починаю здалеку. - А просто подивись гарний жахастик. 

Ого, як його приперло - очі вирячив, губи розкриті. Зараз ще записуватиме настанови та інструкції..

- А який?

- Найстрашніший, Коханий. Найстрашніший жахастик, який ти дивився в житті. Тобі тоді ще довго здаватиметься, що ти в кімнаті не один.

Знову підвисає, потім ірже й  ляскає мене по плечі. Звісно, по плечі саме тої руки, що й без цього болить. 

Наркоз, чи що той Бурий мені вколов, уже майже не діє, випарувався, залишивши по собі тільки дрижаки. Сумно, що й сяке-таке  знеболення пройшло разом з ним.

- Ти кажи, що нам треба робить, подруга. Я весь час відчував, що з тобою щось не просто. І всі казали, що ти збіса розумна.

Фух. Визнав моє лідерство. 

Тепер я командую й несу відповідальність ще й за нього. Блискуча кар’єра, діду, скажи? 

- Мені треба промити подряпини й перев’язати руку, якщо рана погана. - перша команда важлива. Нехай звикає, що мої потреби в пріоритеті. 

Він знову хвилину сидить, тільки потім здогадується, що зараз не покличеш покоївку. І що доведеться цьому принцові самому йти й шукати аптечку.

- Аптечки зазвичай на кухнях ростуть і колосяться, Коханий. 

- А. Ага. Я зараз. 

Він плечем відчиняє двері й виходить, оглядаючись на мене. Тобто я могла просто взяти з тумби лампу, дати йому по дурній макітрі й втекти, бо він не додумався навіть ключа повернути в замку. З ким доводиться працювати, діду.

Такого відпускати далеко від себе не можна.

Зараз знову перемикне нащадка. А може й взагалі здогадається, що мене можна здати батькові в обмін на те, щоб залишитися єдиним або хоч старшим спадкоємцем.Такі, як Коханий, завжди шукають найлегшу путь. І завжди помиляються. І хрін би з ним, та мені не можна зараз, щоб він помилився і вибрав неправильну сторону.

- Стій. - кажу так голосно, як тільки можу, й підводжуся. З мене наче шкіру здерли - кожен нерв протестує, і ще все відсиділа що можна й що ні. Особливо ноги. Так коле, що стояти майже неможливо. 

В очах від дикого болю спалахує нова галактика.

Тепер я теж динозавр, Максе. Бо теж бачила зародження всесвіту. Один-один у нас тепер з тобою рахунок. 

- Піду з тобою. - роз’яснюю тактику Коханому. Той чемно киває. - Може там у тебе ще щось є, щоб  життя полегшити.

Коханий веселішає. Знову це бидляцьке іржання.

- Пішли. - весело йому.- Там багато чого є. Тільки сильно не рекомендую його пити. Воно потім тільки гірше буде глючити.

- Повірю фахівцеві. Але я мала на увазі якийсь антибіотик. Рана дуже болить. І голова наче не моя.

От нащо я це сказала, Коханий що, вирішив мене по-своєму втішити?

Він підняв мене мало не на витягнуті руки, міцно вхопивши під пахвами. 

І от я уже бовтаюся між небом і землею, точніше між підлогою й стелею. Дивлюсь хлопцеві в очі.

Ну очі бездоганні. Справді гарні, такі, як і пам’ятаю. Темні, майже чорні У них красивий, трохи видовжений розріз, вії густі та довгі, вираз такий, знаєте, з поволокою, білки з голубим відливом. Будь-яка дівчина душу б віддала за такі. 

І всього два тижні тому я б вмерла від щастя або ноги обпісяла від захвату, якби він мене так підхопив. Але він так не робив тоді. Дуже романтично залицявся. Як в кращих домах. Сироті пил в очі пускав. 

Зараз нічого не відчуваю, ніякого серцебиття, запаморочення, усіх отих дівочих радощів.  

Ні-чо-го, крім того, що він знову зачепив хвору руку.

Але це не важливо. Важливо, що його зіниці не пульсують, не стискаються й не виростають на всю райдужку, коли він на мене уважно дивиться. 

А Максові сині волошки  пульсували. Мабуть, то в нього від придушення якісь залишкові  явища. Але так красиво, й затягує у ті очі, падаєш і летиш у невагомості. Ще й метелики лоскочуть крильцями, а з крилець чарівний пилок осипається. Ох, як згадаю...

Гарна я дівчинка. Додала проблем ветеранові якихось невідомих, але дуже компетентних органів. 

Думала - він безхатько нещасний. А він при виконанні.

Незручно все вийшло і невчасно.

Виходить він у свого діда пішов. Теж чимось таємничим займається. Світ рятує. 

А я пішла в матір, та яка мені з цього користь?  Все одно доведеться теж робити те саме, що й дід колись. Набирати команду з чого попало й вирішувати їх проблеми, щоб вони потім допомогли вирішити мої.

У мене батьків вважай що й не було. А то може пішла б по їх стопах. Де батько працював, до речі? Теж якісь постійні відрядження невідомо куди й на скільки.

Дід не казав. Він про батька взагалі майже нічого не казав. Не простив, що той вів машину, коли все сталося. Певно думав, що коли б сам вів або взяли шофера, то нічого, якось би впорався з керуванням і відвернув катастрофу.

Та нас і забагато було в тій машині, мало не на голові один в одного сиділи. Не розкрутився дід ще настільки, щоб у кожного своя машина й свій водій. І хоч джип був великий, там все одно важко було розміститися. Тому я сиділа у когось на колінах. І ремінь безпеки був погано закріплений. У всіх, крім дідового партнера. Мого тепер законного чоловіка.