Як хочеш, мала

- Чілі - ні до чого. А от бути треба на чилі, а не на розслабоні - зараз так кажуть - chill. Ти зовсім старий.

-А, он воно як. - Макс навіть не думав заперечувати. -  Не те слово, який старий. Пам'ятаю ще зародження всесвіту, й динозаврів застав. Мене практично з пенсії відізвали. Бо того, хто був раніше, викрали.

Він точно не образився? Чи так майстерно маскує образу, мовляв, це тільки жінки ображаються, коли натякаєш на вік, а сам запам'ятав і ще нагадає в слушний момент?

Мені навіть жаль його стало, так приречено він про динозаврів сказав. Не треба показувати слабину. А то він мене зовсім розжалобить, і я здамся.

- Ага. Вбили й з'їли твого попередника. І тебе хотіли, та не вийшло. Не починай.

- Не буду. Тільки сам тебе відвезу. Щоб хоч бачити, що ти точно туди зайшла і як тебе зустріли. І чи ти ніяких фортелів по дорозі не викинеш зі своєю манерою спілкуватися з ким завгодно про що завгодно. Треба перекрити можливий витік службової інформації. Ти занадто товариська. 

- Не занадто. Просто я люб’язна й з усіма вітаюся. Це ввічливість,ти просто не ввічливий, от і видумуєш усяке.

- Нехай так. Зайдеш, як все добре, шторку піднімеш у своїй кімнаті, вазон переставиш з одного кутка підвіконня на інший чи щось таке.

- У мене не штори, а жалюзі. І квітів не тримаю в спальні. Вони внизу у холі. І мої вікна не на вулицю, щоб шуми вуличні спати не заважали. І мені ще перевдягтися треба -  щоб прийти в тому, в чому втекла. Це  щоб зайвої інфи не викладати - де узяла інший одяг і на які гроші.  На мене й так чекає допит другого рівня.

Макс схопив мене за руку, дякую, що не за поранену.

- Тебе битимуть і ти так спокійно про це говориш. Він тебе часто б’є? 

Ого, і правда співчуває. Ну дурник дурний. Мене не можна бити, бо одразу вб’єш.

- Не битимуть. Нащо - я ж повернулася добровільно. І невідомо їм, де взагалі була й для чого. Просто я не сама розповідатиму, а мене питатимуть і залякуватимуть.

А я все розкажу, так і знай. І про тебе теж.

- Вмієш налякати. Другого ступеню. Знала б ти... Ні, не треба знати тобі про таке. Все і розказуй, що захочеш. А краще правду - так не заплутаєшся. Аби ти не постраждала. Все одно не встигнуть вчасно зреагувати. Ти розказуй з подробицями.  І подовше.

- Все не буду. Мені про банку і про те, де тебе знайшла, говорити не можна. І про Василя, й про чумайдан. 

- Ну як хочеш, мала. Але як натиснуть - говори.

- До моменту, як підсіла до тебе у фуру й ти найняв мене продавати кавуни, говорити нічого не буду. Тобі теж краще так писати в рапорті. 

- Ясно. За мій рапорт не хвилюйся. Думай тільки про себе. І натисни вчасно кнопку в телефоні, мала. Мені за тебе трохи лячно. Ти так поводишся, наче все життя таке робила. Це багатьох підводить під монастир.

Він потяг мене в сторону своєї машини. От був би фурор, під'їхати додому на фурі.

- Чуєш, Максе, я сама поїду, таксі викличу теж сама. Мені ще треба сховати гроші, не хочу, щоб хтось бачив.

- Ніколи ще не бачив дівки, в якої гроші не тільки на умі, ай на язиці. Ви все більше про почуття й про любов. А гроші - то ніби низька для вас тема.

- Мою любов ніхто не вкраде. А от гроші - на раз-два. До речі, мені можеш нічого не віддавати. То буде тобі плата за навчання. Мене дід не встиг навчити розбиратися в людях. І нічого не казав про гормони й метеликів. Тільки загальну теорію дав, а потім вмер. А всі інші зате практики не жаліли. Особливо ти. З тебе гарний вчитель, Максе. Тепер знатиму, як можна непомітно для себе довіритися будь-кому. Ну не будь-кому взагалі, а такому, як ти. Тож ти чесно заробив все, що я витратила.

Сопіння ображеного ведмедя було мені відповіддю. 

- Я все віддам, коза дурна. І дуже скоро. Премію випишуть за операцію, й віддам.

Мені натиснули пальцем на ніс. Та він точно в темряві бачить!

Потім тінь, що була трохи темніша за навколишню темряву, почала віддалятися. На мить зупинилася. Я наче бачила, як він дивиться на мене через плече й зверху вниз.

- Тільки спробуй мене затримати! У мене рука в кишені, я зараз натисну на виклик поліції. Розбирайся потім з ними. А час витікає.

- Ти можеш забути про все і що завгодно про мене думати. І можеш зрадити, як буде страшно або боляче. Тільки про той дзвінок не забувай, що я записав. Можеш вважати, що врятую тебе теж за плату. Ти мене теж добре навчила, як баба на вигляд може бути розумною й невинною, а сама…

Макс закашлявся, не договорив і нечутно злився з темрявою.

А я трохи почекала й подивилася в Гуглі,  де ж це я знаходжуся.

І невесело засміялася. Це ж треба бути таким божим одуваном, щоб майже через тиждень поцікавитися, де живеш. Або мною треба бути. Гарна штука - довіра. Можна не знати нічого, бо хтось знає все, що треба. От тільки кому - йому чи тобі?

Додому пішки, мабуть, до ранку йти. І нічого тут не знаю, ніяких прикмет. Як от в лісі буває - мох росте - північ. Або в місті - видно телевежу чи нацбанк, і ти в курсі, де знаходишся. 

А на таксі везти банку з грошима не хочеться.

Треба десь у цьому дворі  її сховати. 

Тут зараз саме ремонт і запара, щоб до навчального року встигнути. Явно є якісь закутки, куди ніхто не полізе, бо комісія туди не поткнеться. І приберуть тут лише з фасаду до першого вересня. Може потім виженуть першокурсників на благоустрій території. Але то потім.

Я до того все встигну перевірити, дати свідченя й повернуся. В Гуглі ж замітка зроблена. І дуже передбачливо - ще сім подібних відміток гуртожитків. Я все пам’ятаю, діду, як шифруватися. Не переплутаю тепер. І номер гуртожитку пам'ятаю. Це якщо телефона відбере законний.

Як сховати банку он у тому куточку клумби й замаскувати битою цеглою, а зверху поставити старого вазона з засохлим фікусом, кожен подумає, що так і треба. 

Тож я поспіхом  видрала з дальнього кінця клумби трохи дернини, прикрила нею ямку над банкою, поставила вазон - ох і важкий, скажу я вам, і завершила інсталяцію.