До чого тут Чилі?

Серце вискакує з горла. 

Стискаю зуби, щоб воно остаточно не вискочило й проковтую дурне серце, нехай іде на своє місце. І без нього страшно.

- Попустись, дурне. - каркає над вухом, і м’язисте лаписько безпомилково давить на поранене місце. - Це всього лише я. А ти думала хто?

Його вдоволений сміх начебто тихий, але в нічному повітрі розноситься гарно, аж луна іде по общажному дворі.

- Аааа!

- Налякав?

- Убив, тварюко. Кров уже майже не текла, а тепер он знову біжить.

- Яка кров, де? Хто тебе так?

- Хо ж крім тебе міг скривдити дівчину, що тобі довірилася, Максику? Ти один такий галантний кавалер.

Він підносить свою вимазану моєю кров'ю та іржею лапу до очей. Що там можна побачити, кругом темрява, і ліхтар  найближчий аж на другій стороні вулиці. Він же не може нічого тут побачити. Чи може?

Але ж досвідчений. Очевидно здогадався,  що це таке мокре й пахне залізом, і знову боляче хапає за руку, задирає її вверх, роздивляється, наче справді щось бачить у цій темряві.

Зітхає, наче наша стара куховарка, коли в неї пригоряє манна каша.

- Я розчарований, мала. І твоєю дурістю, й твоєю зрадою. Але норматив по спуску драбиною ти здала. Ледве вклалася в час, але справилася. За це хвалю. 

Він розчарований. Ні, ви тільки послухайте - це він виявляється розчарований, а не я. Ну це ж треба так вивернути!

Це я розчарована, я. І моє розчарування неможливо передати словами. 

Серце, що хвилину тому маго не вирвалося на волю крізь горло, тепер заледенілим сніжком б’є у ребра на тому ж місці, з якого стартувало.

Вмить заледеніло від Максового презирства. Так зверхньо він сказав про норматив. Ледве вклалася в його еталонний стандарт драбинного спуску, ха! 

Заледеніло моє серце. Як і я вся, моє серденько які я, коли адреналін зник і на його місце прийшло усвідомлення поразки. Стільки зусиль, стільки страху, і все намарне.

Сама винувата. Треба було швидше ворушитися. Цікаво, який там найкращий результат у нормативі?

А то він встиг і прокинутись, і зрозуміти, що мене немає, ще й здогадатися, де я зараз бовтаюся між небом і землею.

- Бігом промивати рану, а то ще правця підхопиш. По дорозі розкажеш, хто тебе так.

Висмикую руку й відступаю крок назад.

- Ти явно ще не прокинувся. Хто мене міг так або не так на драбині? Й нащо промивати.  Зрадників і непотрібних свідків ліквідують, це всі знають. А мені однаково - буде правець чи ні. Я буду трупом. У мертвих правця не буває.

- Ага. І вони не кусаються. Тож і ти не кусайся. Я все одно сильніше.  

Макс дуже злий.  Ну має право, що й казати.

- Ніхто тебе не ліквідує. Як тікаєш, то значить щось знаєш. І можеш свідчити. Тож тебе допитають. І може поторгуються за тебе з твоїм чоловіком.

- Знаєш, наведи різкість. Нащо я чоловікові, ти сам казав. Навіть продати не зможе. Бо буде під ковпаком, чи як воно у вас називається.

- Як він тебе до мене заслав, то маєш цінність. Мабуть, досьє на мене товсте. Бо звідки ж знали, що ти на мене так подієш. Ніхто не знав. Я ж ніколи нікому нічого. Навіть не зустрічався ніколи з такими німфетками. У мене жінка зовсім не така. Була. Вибрав її за всіма стандартами. Мені вся контора заздрила. А на тебе повівся, як ідіот.

- Серйозно?

 -Що серйозно?

- Що повівся. Тільки не бреши. Це важливо.

- Чого тут вже брехати. Дах знесло. На одних рефлексах перевірив, де ти. А то б заснув під двома ковдрами, а мене б тепленького…

- І що тепер?

- А що треба. Давай телефона. Натиснемо ту кнопку, заберуть тебе і там допитають. Будуть схиляти до співробітництва. Ти  звісно відмовишся. Та хоч не прибіжиш і не викажеш.

- Ясно. Тобто, як ти до присяги не привів, то там і поготів. Це добре. Ти мені тепер не повіриш, як щось скажу? Хочу зробити зізнання, чи як там правильно казати?

- Можна й так, мала. Пішли вже наверх. Треба руку тобі промити. 

Голос у нього, як пилом притрушений. Це ж треба, так розчарувався в мені. І запав.  Спочатку запав, потім розчарувався. Кіно і німці.

- Стій. Не тягни мене нікуди. Я не збираюся тебе здавати. І не збиралася. Як ти міг подумати, що я здам тебе чи будь-кого людині, що вірогідно вбила моїх батьків і діда, обікрала мене й збиралася за твоїми ж словами продати в сексуальне рабство? Та прокинься вже, ненормальний.

- Як ти можеш думати, що я тобі повірю? Ти втекла, як тільки все взнала. Тепер немає свідка, і я як на долоні. 

- От як раз є тепер свідок. Ти ж не просто так мене вербував і тиснув на те, що вони вбили батьків. А я хочу впевнитись сама і тоді вже точно свідчити, залізно. Може ти збрехав. Щоб мене краще мотивувати. 

- Я не збрехав, мала. Я ще не все розказав. І не смій зі мною так говорити. Я ж зараз знову тобі повірю. То на тебе схоже, ти дика і дурнувата.

- Ти й повір. Все одно, якщо я з тої сторони, то уже всі все знають. А якщо ні, ти ж нічим не ризикуєш. Мене ж не можна підкупити, а перелякати більше, ніж я перелякана, уже не вийде.

- Вийде. Тебе ще не починали лякати. Пішли вже. Я тебе зараз спущу на землю, візьму за другу руку, й ми чемно підемо назад. 

- Іди спати, Максе. Я повертаюсь додому. Там і промию.

- Коза дурнувата. Ти не уявляєш, що на тебе там чекає, якщо ти не від них мене знайшла.

Макс обережно ставить мене на асфальт і робить крок назад. Одразу зливається з навколишньою темрявою. Це майже повна ілюзія свободи.

Він що, мені повірив? Я б не повірила. Хоча який у нього вихід? Віддати мене своїм на допит, отримати фака й відмінити все? А є ж шанс, що я не брешу. Бо я ж таки не брешу. Він це відчуває. Він же мене завжди наскрізь бачить. Запав. Ну це ж треба.

-  Чого мовчиш, уявила, як тебе законний чоловік зустріне після втечі?

-І уявляти не хочу. Це мій дім. Прийду й подивлюся. Маю право. А ти не маєш права мене затримувати. Нема за що. Я нічого не порушувала. Ти ж представник закону, а не бандюган якийсь.