Вниз по драбині, що веде нагору

Відірвала зсудомлені пальці від рами, вчепилася в пожежну драбину тремтячою рукою. 

Ні, так не годиться. Треба перестати труситися. Дихальні вправи й ясний розум,  без них нікуди такій боягузці, як я.

Дихаю, бачу ціль, не бачу перешкод. Ще б я їх бачила, коли очі заплющені.  Тож відкриваю одне око, рівно настільки, щоб бачити пару щабелів драбини й тінь від неї.

Уже краще. Тільки не дивитися вниз. Рука тепер майже не тремтіла і міцніше стискала іржаве залізо.

Потім вмовила себе відірвати й другу руку, потім по черзі кожну ногу.

Тіло слухалося неохоче. Але ж слухалося.

І я його добре розуміла. Якби можна було вибирати між Максом, що зворушливо сопе уві сні й цією страшною іржавою штукою, я й вибирати б не стала.

Але тут вибір без вибору, діду. Я виміряю ризик, ти не думай. Я тільки перевірю все й допоможу Максові, якщо він сказав правду про колишнього. Я свідчитиму, якщо всі відмовляться. І якщо не відмовляться, теж свідчитиму. Але тільки тоді, коли впевнюся сама. Занадто воно неймовірно - мій завжди обережний, прилизаний законний з його тремтінням перед суспільною думкою, й отаке. Я скоріше повірила б про коханого. Він уже показав себе  у чомусь схожому.

Але законний? Присягаюся - якщо це він, діду, я принесу вирок суду до вас з батьками. Закопаю папірець і посаджу найкращі, найбіліші квіти. Вони проростуть корінням у цей папір, і ви тоді взаєте, що за вас я заступилася.

І що то не батько винуватий.

Не переживай, діду. Я не істеричка. Мені страшно, але це не паніка.. 

Щоб не думати про те, як я виглядатиму на асфальті, коли з-під мене натече калюжа крові, як тоді, коли… про це не треба зараз.

Зараз треба думати,  куди ставити ногу і де можна заховати банку, щоб і дістати легко, і не далеко. Й ніхто не знайшов.

Ну в принципі таке місце є, якщо ще не зрубали під корінь той невеличкий сквер біля моєї першої школи й не збудували там чергового хмарочоса.

Дід мене водив туди гуляти, щоб я бачила справжніх чужих дітей у живій природі. Він так говорив про все, не тільки про дітей, ніколи не прикрашував реальності. І я не буду. 

І ми з ним потім ще довго грали з тою хованкою. Він залишав мені в ній у саморобні карти, щоб  шукала далі його призи. І як збирала всі, то був мені великий приз-сюрприз.

Дід ще довго надіявся побороти мій географічний кретинізм. 

Щось не дуже це тобі вдалося, діду. Й кретинізм у мене, мабуть, не тільки географічний.

Я повірила й довірила своє життя людині, просто тому, що вона несвідомо викликає довіру, красива, сильна й гарно пахне, хоч і не вітається з усіма й не ввічлива. Тобто не схожа на шахрая.

Тільки от я не зможу перевірити жодного слова того Макса, якщо залишуся тут. І я навіть не знаю, як його звати насправді, а він не признається. Не довіряє мені. Так чого я довірятиму йому?

Все він правдоподібно розповів. Одне але -  сам сказав, що не перший раз вони всією конторою намагаються покарати тих, хто скоріш за все причетний до загибелі моїх батьків.

Свідоцтва якісь залізні треба. Свідчення неспростовувані. Боже, як це взагалі можна вимовити й не зламати язика - неспротовувані, жах якийсь. Коло мене взагалі клубочиться якийсь дикий жах останнім часом. А я ще й лізу у самий епіцентр.

Бо мені дуже треба, щоб винних покарали насправді. Не випускали під заставу у мільйони зелені. Не дали втекти.

Ти ж розумієш діду - то твоя дочка загинула через те, що хтось захотів змінити напрям  бізнесу. І тепер той хтось має стільки грошей, що відкупиться, якщо я ховатимусь десь на конспіративній квартирі, а постраждалих підкуплять або вб'ють. 

Не можна це пускати на самоплив. Макс молодець. Може навіть герой. Тільки не від нього все залежить, діду.

Так сталося, що тепер від мене все залежить. Я ж не відмовлюся свідчити. Але є одне але. Щоб свідчити - треба бачити те, про що свідчиш. А не казати з чужих слів. І не бути в системі. Бо тоді свідчення не приймуть. Бо я тоді можу говорити за наказом старших офіцерів, а не правду. Отаке.

А ще  - ти ж, діду, сам мене вчив не довіряти нікому. Робити власні висновки. Макс про мене тепер знає все. А я про нього - тільки те, що він мені каже.

Ти б чув дідусю, що він мені запропонував і чим залякував. Тобі ще батько не подобався. А він мамі такого не пропонував. Не приводив її до присяги. Сам рятував світ. А її не зміг тоді врятувати.

Макс цілий спектакль розіграв з тим чувачком з кубиками. Ні, я не про те, що це постановка. Просто показав себе мені з гарного боку. З такого, перед яким дівчинка не встоїть. Я й не встояла. 

Ти правий, діду. Воно працює.  Дави на емоції, і мозок вимкнеться одразу. Там для нього роботи немає. А коли ще на гормони натиснути, обійняти так, що дурна дівка відчує захист, то роби з нею, що хочеш.

Наприклад - віддай на якусь огидну оргію, а вона чекатиме порятунку до останньої хвилини. А потім скаже те, що треба, а ще потім усіх тих збоченців повипускають під заставу. 

І все спочатку.

Джаст бізнес. Профі він, чого там. Міцний горішок і сутенер високого польоту в одному флаконі. Він казав, що головна дійова особа не постраждає. Але то всього-на-всього план В. І він теж може не спрацювати.

Ні, контролювати ситуацію треба самій. І обережніше ставити ноги на залізні сходинки. Спочатку триматись обома руками за ту, що нижче попередньої, і тільки потім спускати ногу ще нижче. Отак. Страх треба тримати за горло. Бо так можна все життя протремтіти під ковдрою. І не факт, що довго житимеш. На цій драбині можна так само боятися, тільки з користю для справи.

Але ж є і гарні новини,  діду.

Ха! Виявляється - попит і на таких, як я, існує. Не те щоб цього раніше не знала. Але оцей Бурий, та й Макс мені підняли самооцінку. Цікаво, як його насправді звати? Ні, не цікаво. Й так дурні гормони намагаються його виправдати й загнати мозок штурханами кудись, де я його не чутиму.