Спільне особисте

Я все ще дивилась у вікно, скошувала очі на ту іржаву драбину, що виднілася зліва. До неї й правда рукою можна дістати.

Він по ній лазив?

Ну як під ним не обвалилася, то мене втримає.

Тьху. Я що, серйозно про таке думаю? Ніяких драбин. Ніяких шпигунських  мелодрам.

Макс кашлянув. Явно натякає на те, що задовго мовчу. Ну то не мовчатиму. Все скажу паразиту, цьому герою-коханцю з дешевої оперети.

- Не питатиму. Ти не можеш мені допомогти. Я помилилася. Точніше понадіялася дарма. Мені не до твоїх ігрищ. Треба зайнятися своїми проблемами. Тобто їхати звідси кудись знову. Але з меншою кількістю грошей. Що ж, мене досі не зловили й не поховали. Цей хід був вдалий, дякую тобі за пораду й допомогу. Тепер треба думати, як бути далі. Мені необхідно виспатись і думати на свіжу голову.Тобі треба виспатись і шукати іншу продавчиню, якщо ще потрібне прикриття.

Ого, ні разу не перебив. Оце витримка. Це гідно поваги навіть при тому, що він мене так підвів. Під монастир. Або я просто повелася на мужній образ одинокого вовка. А він і справді одинокий.

Нащо йому мої неприємності. Він своє порішав. І тепер вільний від проблем. Піде далі по життю красиво. В компанії двох дівок на день. Кожного дня нових. Заздрість - погане почуття, його треба у собі душити.

- Ти мене не вислухала. - Макс  був явно невдоволений моїм монологом. І наче підслухав навіть те, що я вголос не казала.

- Я тебе дослухала і відповіла на питання. Якщо ти тут розігруєш театральну драму - без мене.

- Я й справді хотів тебе трохи налякати. - голос трохи винуватий. Я вже навчилася розрізняти його відтінки. А нащо воно мені? Тепер ми йдемо різними шляхами.

- Ти й налякав. Молодець. Доброї ночі.

Отак буде правильно. Ні драми, ні звинувачень. Він не дуже-то й винуватий. То я собі щось надумала. 

- Оу, фак. - ого, який злий голос!

Він закотив очі під лоба, тільки білки зблиснули в місячному сяйві.

- Тільки не спи. Щось скажу. 

- А ти, псих, уже все сказав. У тебе манія - виходити через вікна, чи що?

- Ти знову поводишся, як мале хамло. - Він уже стримується з останніх сил. От зараз як дасть мені ляща. А я як...

- Я? Ти сюди доїхав на мої гроші, я тобі допомогла в маскуванні. Ти мені допомогти не можеш, хоч пообіцяв. І після цього хамло - то я. Добре. Нехай так.

- Я не казав, що не можу тобі допомогти. Ти це сама придумала, сама образилась і сама бісиш мене. Навмисне. А нам не можна втрачати часу. І сваритися не можна.

- Ну і що, що не казав. Ти дав це зрозуміти.

- Нічого подібного. Просто я побачив дещо неочікуване. Не був до цього готовий.

- І не треба. То мій прокол. Треба було тобі раніше їх показати. До речі, ти звідки їх зна…

Ой. Знову я чогось не второпала. Очевидного.

- А, дійшло нарешті? Хтось тут самий вумний.

- Гм. А я вже збиралася прийняти щедру пропозицію Бурого і відправитися в гарем до арабського шейха.

- Шо? - Макс аж з ліжка підхопився, на якому досі сидів. Декого легко здивувати такими буденними в кримінальному світі речами. Он воно як.

- Нічого. То він обкурився й ніс усяку маячню вперемішку з анекдотами. Він, здається, підробляє сутенерством. Але таким крутезним, щоб аж з шейхами мав справу, Бурий не виглядає. Мене оточують чоловіки, що постійно спілкуються з повіями. Я через вас зароблю комплекс неповноцінності. Тебе це не дивує? 

- Мене все дивує в тобі. Починаючи з того, що ти чуєш тільки те, що хочеш. І закінчуючи тим, що чуєш те, що мені б ніколи не розказали, а мені то дуже треба знати.

- Та ти точно маніяк. Тобі потрібен сутенер, щоб знайти повію? Як ти раніше без нього обходився, признавайся. 

Він заворушився в темряві, наче хотів встати, але так і залишився сидіти.

Мене просто трясло від люті й розчарування. Причому не ясно - у чому саме я розчарувалася. Але було відчуття, наче у мене-дитини відібрали цукерку.

Отак мені й треба. Нащо ж було думати головою. Поряд же ж такий сильний й упевнений мусчина.  А я типу контролю ситуацію. Тепер зате он як приємно, коли натовкли носом у власну дурість.

Нічого мене життя не вчить. Спочатку повірила законному,тоді ще опікуну, що він  мені побуде трохи за батька, потім коханому, такому популярному серед студенток і не тільки, такому витонченому й естетному, що він мене вирізнив з-поміж сотень і полюбив чистою любов’ю. Тепер цьому аферистові перекачаному, що то мені треба повернутися сюди, а не йому, а він порішає за мене.

А за себе своєю власною головою подумати зась. Я ж  ніби принцеса, принцеси не повинні думати про погане. Вони мають їсти морозиво у гарному платтячку й очікувати принца. Принц приїде на білому коні, йому даси морозива, і він твій навіки. А ти далі тільки й май проблеми - ванільне тобі на сніданок зажадати  чи фісташкове.

Тепер от налазишся по пожежних драбинах і насидишся по якихось нічліжках невідомих приятелів того аферюги.

- Мала, ти мене чуєш? - тепер його голос трохи переляканий.

- Чого так кричати. Звісно чую. Кажи.

- Я тобі уже п’ять хвилин кажу, а ти дивишся крізь мене в стіну, й біла, як молоко в цьому місячному освітленні. Як мала вампірка. Не лякайся. Все погано, але не настільки, щоб ти боялася.

- Я сама знаю, наскільки мені боятися. Це все, чим можеш мене втішити?

Він все ж став, ступив на місячну доріжку, що тяглася від вікна, потім грайливо хитнув стегнами, нахилив голову вбік і манірно протяг  противним голосом:

- Я багато чим можу втішити, диттинкооо.

Смішно, але то справді еротично. Як в кіно. Хай би ще щось таке  зобразив. Не скажу йому цього. Ще чого.

- То не до мене. То до Бурого. Знайде тобі шейха. Втішатимеш.

- Мала, ти шо, обідилася?

- Ні. І кинь уже прикидатися пациком з Троєщини. Тобі не личить.

- Тобто ти не хочеш, щоб тебе вмовляли й вибачалися. Ти дивна дівчинка, мала.