Не так швидко професоре, я записую

Ночували ми уже в передмісті мого рідного Києва. А може це уже місто. Спитаєте де? На лівому березі. Ви забули про географічний кретинізм. Про лівий берег я багато чула. Там є Троєщина й Гідропарк. І мабуть, ще щось є. Наприклад гуртожиток, або просто общага, як її назвав Макс, там точно є.

І не одна вона там, а на канікулах вам у будь-якій здадуть кімнату, якщо сказати комендантові кодове слово.

Яке? Не знаю. Це був взагалі перший гуртожиток, побачений в реалі. Я й про цей народний звичай - жити в студентських гуртожитках не студентам -  дізналася тільки що, а кодові слова, то, мабуть, наступний щпабель. Не доросла ще. 

Тому Макс говорив слова комендантові дуже тихо, оглядаючись через плече, як справжній змовник. А я в цей час я роззиралася на  вбитий хол в розпалі ремонту, з якимись дохлими вазонами, нагромадженням стільців і патьоками побілки на підлозі, зробленій  під мармур.

Зате ліфт працював - з нього як раз виходили ремонтники й гучними матюками висловлювали комендантові якісь претензії.

Комендант, бадьорий дідок з воєнною виправкою й хитрими очицями, не був у захваті ні від нашої пари, ні  від легенди про дядька й племінницю. Та кімнату здав. Одну на двох. Приємним бонусом став душ у блоку, а не в кінці коридору, як спочатку малювала мені перелякана кіношними штампами  уява. Неприємним - відсутність теплої води.

Проблему мав вирішити здоровецький електронагрівач і відро. Це для ніжної мене.

Макс зверхньо заявив, що йому без різниці, холодна вода чи гаряча, аби не перетворилася на лід. Льодом митися незручно. І зробив мені майстерклас з користування нагрівачем у відрі холодної води. Сказав, що головне - вимкнути вчасно нагрів  - тобто до того, як полізу у воду.

Він, мабуть, не в курсі, що про електричний струм і напругу діток навчають ще  в молодшій школі. Та й нехай. 

Дай людям тебе повчати - вони й розслабились, бери їх голими руками, правда, діду?

Наша фура у дворі старої общаги виглядала, наче старий корабель, що після шторму прийшов у  тиху гавань і мирно похитується на хвилях, відпочиває після довгого плавання. Але не пробуде тут довго. Бо то не звичайний корабель, а Летючий Голландець який-небудь. І зовсім скоро  чайки, що... - ну ви ж пам’ятаєте.

Зараз чайок не було. Замість них по червоному тентові уже ходили вгодовані київські голуби, цілувалися,  вмощувалися спати або й билися, пташки божі.

Не люблю їх. То щури з крилами. Від них один бруд і орнітози. Засидять нашу заслужену фуру вмить. І буде вона не благородно червона, а нагадуватиме шляпку мухомора через білі голубині привітики.

Макс нашвидку облився в душі холодною водою, а я потім потренувалася митися, поливаючи себе теплою водичкою з відра, виданого невдоволеним комендантом під розписку й після довгих перемовин. Ще нам могли б видати постільні комплекти. Тільки наші власні білизна й ковдри з подушками, куплені недавно, були настільки кращі,  що ми не спокусилися казеними.

Макс збігав за постіллю вниз, до фури, причому навіть ліфтом не скористався.  Він якось неприродно швидко рухається, давно це помітила. 

Коли призналася, що не чекала такої швидкості, він тільки стенув плечима.

- Взагалі я зараз не дуже в формі, треба більше тренуватися, тільки часу нема. І ти сама хоч би зарядку робила зранку, чи що. Воно і корисно, й спати не хочеться після тренування.

- Пхе. Ненавиджу фізкультуру. В школі то був іспанський сором. Ні пробігти, ні підтягнутися. Я тільки плаваю добре. Все інше - не моє. Ніяких зарядок.

Макс жалісно подивився на мене. Уже звично потягся рукою, щоб погладити по голові. Так він мене скоро зовсім приручить. Я йому що, кошеня?

- Як хочеш. - він явно не налаштований зараз на нотації - Тобі б підійшов кікбоксинг, якщо передумаєш. Замовлю словечко за тебе якщо що. І не розперло б від нього, як боїшся набрати масу, і могла б боронитися при біді. 

- Якщо що, то таким, як я треба тренувати спринтерські навички. А я бігати не можу. І не хочу. Розумна людина просто не потрапить в ситуацію, з якої важко буде вибиратися. Я так думаю.

Він посміхнувся мені. І явно без усякої іронії Повірив, що я розумна?

- Радий, що ти така продумана, мала. Не уявляєш, як радий. Я от нерозумний, постійно то потрапляю, то вибираюсь. Не роби, як я. 

- Не робитиму, як ти не радиш. Тільки от бачиш, де ми з тобою зараз. Може я зовсім не така  розумна, як мені або тобі  б хотілося.

- Ти розумна, мала. Тільки недосвідчена. То лише питання практики.

- Серйозно, ти ж чого не напрактикувався?

- А, то сімейне. Гени пальцем не роздушиш. 

- Співчуваю. У мене зате гени, що треба.

- Пощастило тобі. І все ж краще не потрапляти, правда-правда, так набагато краще. Довчись нормально, заміж вийди за когось, хто буде ходити на роботу з восьми до п'яти, два рази на місяць платню тобі приноситиме. У відпустку їздитимете пару раз на рік, ввечері телевізор дивитиметеся на одному дивані. Діток заведеш. Діти - вони дуже милі й допоможуть в старості, от побачиш.

- Ти з таким кислим обличчям нікого не переконаєш. Бачив би себе, Максе. Ти ж зараз заплачеш.

Він якось невесело засміявся, сказав, що я все вигадую і що йому ніколи вислуховувати дівчачі фантазії. І відбув у справах.

Життя явно налагоджувалося.

Мені було дозволено поспати, скільки хочу, поки пан Томський шукатиме точку для ятки з кавунами й мутитиме мутки з охороною, місцем і реманентом для торгівлі. 

І я півдня провела в ліжку, накупана в відрі по-справжньому теплої й зовсім не солоної води, на свіжій новій білизні й нікуди не рухаючись.

Знаєте, в цьому щось є. Моє тіло відчувало млосне задоволення від лежання, відпочинку і навіть запаху рідного міста. Нова білизна приємно торкалася тіла. Стриженій голові було не жарко, а навіть приємно від протягу. Штори ліниво коливалися, небо було звичного сірувато-блакитного відтінку.