Нічого так не притуплює пильність, як коли тебе сприймають дурником, що хоче здаватися розумнішим.

Тепер сміялася я. Але більше, мабуть, над собою. А може від ніяковості - на нас всі оглядалися. Особливо жінки. Чоловіки старанно удавали, що Макса не існує, але косували оком на нас, як норовливі коні на жокея, коли йшли повз.

Це теж було дуже смішно.

Я неквапно йшла до гостинних дверей, що самі розкривалися, коли до них підходили. Макс не відставав, давав якісь необов'язкові настанови, наче мені було п'ять років і мені дозволили самій перейти вулицю на зелене світло, але страхували. йдучи позаду.

От нащо він за мною  йде - контролює, боїться, що  втечу й заявлю в поліцію, а може думає, що я не бачила великих магазинів і загублюся? Загадкове він звірятко. Сидів би в кабіні, відпочивав. 

Ті привітні двері - вони ж мої брати-близнюки. Я ж так само роблю. Зі мною знічев'я поговорять, посміються, знайдеться щось спільне в уподобаннях, і я уже вважаю того балакучого типа своїм приятелем. Не те, щоб це одразу викупаю. Але що б я при цьому собі не казала про те, що контролюю ситуацію і приятелем нікого зовсім не вважаю, уже десь нарівні спинного мозку починаю довіряти. Треба це швидко визнати. І щось з цим робити.

Хто тільки з перевірених і давно знайомих мене за останні тижні не дурив або намагався надурити. Треба й себе обманути для повного щастя. 

Так, досить. Визнаю і пам'ятаю - я ставлюся до Макса як до приятеля. І не помічаю цього. Брехати собі - найбільша у світі дурість, так дід завжди казав. Тож більше не брехатиму. 

І що з цим накажете робити - я ж дупля не відстрілюю, в який момент втрачаю контроль. Тільки дурень цим не скористається. Той жартівник уже жартує на грані. А нам ще довгенько бути разом.

Що ж. Треба його більше злити. Він тоді не  буде  розпускати  коло себе чарівний шарм, на який я так ведуся. А буде злитися і грубіянити.

І я буду пам'ятати, що він чужий.

Больові точки цього няшечки ніби знаю -  то вік і ... вік. Гм. На інше він не ведеться. Видно сімейне життя їх добре загартовує.

Постійно нагадувати про вік - одноманітно вийде. До постійних подразників швидко звикають.

Ну у мене завжди є важка артилерія. Мачо без грошей - то просто самець людини, а не мачо. Хоч це брудна гра. Самолюбство уражати низько. Й небезпечно. Воно й на потенції може відбитися, кажуть.

 Ну й нехай кажуть. Що мені до його потенції. Він теж постійно тисне на те, що я недорозвинена, не пристосована до життя й не жіночна. Й що з мене тільки утриманка, шахрайка або шпигунка може вийти, на більше не здатна. От і тримай фашист гранату.

Кожен за себе, один Бог за всіх, так, діду?

Бо це неправильно якось. І те, що на нього не серджусь, і те, що він на мене якось неправильно діє, коли сердиться. Я його зовсім не боюся. Але постійно злюся. А потім не можу зрозуміти, за що. Він же погрожував мене придушити чверть години тому, а я не боялася. І він явно сам собі не вірив. Але удавав з себе якогось бандита. Нащо?

Макс узяв мене за руку. Він що, досі за мною плентається? Що за дитячий садок?

-І ди собі, відпочинь. Мені треба зосередитись перед роботою. Як тобі не треба фраку й лакових бальних черевиків, тоді може щось знайду. Якщо на твій зріст щось буде. А ще й розмір. Гарно шопитися, коли бюджет необмежений. Допиши в рахунок ще послуги стиліста.

- Е-е-е, я не казав, що він необмежений.

- А я казала. Не плач, не реви, татку. Якщо в цій лавці старожитностей знайду тобі піджака з рукавами довше, ніж до ліктів, будеш мені должний повік.

Макс знехотя відпустив мою руку, неквапно повернувся й красивою ходою тигра на прогулянці пішов назад. Мамочки з дітками, яких тут було якось забагато, синхронно провели його поглядами.

Мало не ляснула себе по лобі. Скоро ж перше вересня. От мені повезло шопитися в цьому натовпі психічок, не передати словами, як повезло.

Пережити потік яжемамочок. що скуповуються до школи, й їх галсливих дітей - саме по собі подвиг.

Дайте мені медаль. Ні орден. Бо коли зайшла до дорослого чоловічого відділу, то мало не впала у відчай.

Ну приблизно так як я і думала, тільки все ще гірше.  На таких як він одяг майже не шиють. Бідна його жінка.  

Ледве нашкребла щось  умовно пристойне. Та воно хоч купи тримається, може бути одягнене людиною в будь якому стані похмілля або недосипу, і до того ж у будь-якому поєднанні частин капсули. Все одно вийде не дуже ганебно.

Нічого, не одяг повинен прикрашати людину, а людина одяг. Зате льон, бавовна і навіть трохи шовку, правда відновленого. Все не відбілене, трохи розслаблене. А що робити. Немає тут по-справжньому ділового одягу на такі шафи,  як Макс. На його розмір бувають в готовому вигляді тільки чохли для танку. А костюми треба шити. Індивідуально.

Але піджак нічого такий. Він і повинен бути м’ятий, це ж льон. Дуже зручно, як відпарювати ніде. 

Взуття, то взагалі жах. Вимучила продавчинь, поки не здогадалася позвати красеня-мущину на примірку. Дівчата зразу розправили плечі, випнули груди, заблищали очима.

Зразу знайшлися легкі й не зовсім убогі оксфорди й  сандалі, а мокасини я залишила ті, що сама вибрала.

Розчулено подивилася на результат своєї роботи й відправила Макса на примірку, вручивши все гамузом і сказавши, що міряти можна в будь-якому порядку.

Ви б бачили, як його перекосило. Тварюка невдячна. От я йому зараз покажу.

- Завіску можеш не завішувати, подякуй дівчатам, вони старалися, вибирали тобі найбільше й найкраще.

Він так смішно злиться. Придурок без почуття гумору.

- Співчуваю твоїй жінці. Вона ж просто свята мучениця - одягати таке тіло. Ти, мабуть, мав свого кравця?

- Рррргр.

- Не забудь мені нагадати, щоб підібрала тобі оправу стильну з простими скельцями. Щоб було видно, ніби ти намагаєшся здатися розумнішим, ніж насправді.

- Гррррр.

- Нічого так не притуплює пильність, як коли тебе сприймають дурником, що хоче здаватися розумнішим або стильнішим, ніж насправді. Або вищого статусу, ніж він є. Замаскуйся під такого, на тебе у будь-якій конторі ніхто без сміху й не подивиться.