Це може от-от початися, а ти не готова

- Налякав! Думала, ти спиш. Хіба можна так гаркати над вухом? Нічого нового там. Лізь наверх, на рулі спати не корисно й небезпечно. Ще зачепиш там щось і поїдемо, а ти сонний.

- Не зачеплю я нічого. Розкомандувалася тут. Що б  воно понімало у водінні, а командує, як доросла мимра. Ти дивно реагуєш на все.

- І що ж дивного в тому, щоб лякатися несподіванок?

- Якби ти лякалася, це було б нормально. Ти себе поводиш, ніби безсмертна. Або ніби зараз вискочить рота спецпризначення й розмаже тих, хто тебе лякає, по навколишньому пейзажу.

- А ти дивно говориш зараз, як для типка, який шокає і вдає з себе пацика з Троєщини. Не лізь до мене з повчаннями й розпитуваннями, скільки можна повторювати.

- От і зараз те саме! Ти наказуєш тому, хто може тебе прибити одним рухом, і нічого йому за це не буде. Не можу зрозуміти, де так дивно могли виховати дівчину. Ти сиділа на тому весіллі, наче королева, яка навідала підданих у далекій заокеанській  колонії. Сіла з ними за один стіл, щоб волю потренувати чи для іміджу, чи ще для чогось такого. А не тому там опинилася, що ти налякана хвора втікачка, змерзла, голодна і хочеш відпочити від стресу. Ти так посилала тих пациків, які тебе запрошували до танцю, що я за тебе аж злякався. От що б було, якби всі ображені зібралися й показали тобі, як місцевим крутеликам відмовляти?

- Ти тому так спішно звідти від'їхав? 

- І тому теж. - Макс примружився на мене, наче слідак з детективу.

Тільки що лампою в очі не світить. А так - викапаний майор Пронін.

- Ти не відповіла до речі на моє питання. Де так виховують?

- І не збираюся. Спи собі. Не лізь не у своє діло.

- До речі про тих чайок, що народжуються з хустин... - отже ж не йметься йому. -  Ти про них вчора всю ніч марила. Типовий сценарій втечі від проблем. Не доходить до тебе, що та мантра не допоможе в житті, коли не зможеш одного разу втекти?

- Ти нудний. Досі мені вдавалося тікати. Чому б не продовжити те, що добре вдається? Ну так, я тікаю, і що? Подивись на мене. Що я можу протиставити нападникам, крім чемності, милоти й дитячого вигляду? Ти на все це дивишся з висоти двох метрів, і в тебе аргументи вагою в центнер. Тільки для мене воно не працює. Ми з тобою у різних вагових категоріях.

Він хотів щось заперечити, але знову розкашлявся.

- Ти б краще сам того аспірину випив. Запалення зніме. Очі вже  майже нормальні, але той кашель мене напружує. Запалення ще сильне. Чи це кашель курця?

- Скажи ще, ніби кашлю курців не чула ніколи?

- Може й чула, та не відрізню від будь-якого іншого. З моїх знайомих ніхто не курить. Це старомодно й не стильно. І дідусь кинув паління, як тільки я народилася.

Він знову примружився і єхидно скривив губи.

- Тобто рідних у тебе нема. Дідусь був останній, й той давно помер.

От язик собі треба відкусити, коли лізеш в дискусії сонна.

- Не твоє діло. - а що я ще можу сказати. Не розповідати ж кому попало про свої трабли.

- Не моє. Але я не просто так питаю замість піти поспати. Мені ти треба для діла. Тобто щоб тебе раніше, ніж закінчу свої справи в Києві, не прибили. Тому хочу застерегти й порадити. А там як хочеш надалі  поводься, й залупайся з ким хочеш, як скінчимо.

- Досі не прибили, й далі якось буде. - буркаю під ніс, але знаю, що він правий. Не вмію я себе поводити за межами свого вузького кола. Там, де я все життя жила, люди словами виясняють непорозуміння. А тут он воно як - придушують, тих, хто не може дати здачі. І нічого їм за це не буває. 

І чому мені не страшно? Не вірю, що Макс мене придушить. А чому не вірю, сама не знаю. Он його ж душили. А може й він когось. Тільки мене не придушить. Хотів би - давно це зробив. А не тягнув через всю країну з собою, годував, лікував і вчив жити.

Він гмикнув, від цього знову розкашлявся, дістав з кишені аспірин і запив водою з пляшки. Коли й встиг набрати?

От у нього треба вчитися. Все встигає, все помічає. А допит веде - аж завидки  беруть.

- От я і думаю. - Тягнув Макс далі напівсонно -  Дівчинка без родичів з повною банкою зелені. Дожила до своїх немалих років - я  паспорт твій подивився, тільки не починай знову про не лізь не у своє діло. Так от дожила до своїх років, командує, тримається, наче королева серед тубільців у колонії. І не боїться, коли страшно. Та люба нормальна дівка, якби побачила в закинутій хаті бомжа, а надто труп, з вереском би побігла світ за очі. А ти ненормальна. Ти хотіла бомжа викинути й спати далі у тій хаті. Сорочкою поділилася, може й останньою, з ким попало.

- І що такого, до чого ця проповідь серед ночі? Ти як ситий,  завжди такий філософ, чи тільки сьогодні?  

- Той, хто тебе виховував - твій найстрашніший вбивця, так і знай. Він тебе не навчив боятися і не лізти туди, де небезпечно. І не навчив боронитися. І при цьому не дав охорони. 

Ах ти ж. Це він про тебе, діду, ти чув? Щоб йому заціпило, таке казати. Та звісно не заціпило Максові. І він тягнув далі сонним голосом свої дикі звинувачення. А я б не змогла нічого заперечити, якби й стала сперечатися з придурком.

- Ти виживаєш зараз тільки тому, що маєш такий вигляд, ніби загублене кошеня або оленятко без мами. Тому тебе кожному хочеться захистити, й нікому  не хочеться кривдити.  Кожен, хто не надавав тобі люлів за погану поведінку, або  пожалів тебе, або не подумав, що ти можеш бути небезпечною. 

- Я все це знаю без тебе, не трать часу, іди спати. А то моїм вбивцею станеш ти. Коли сонний втрапиш в аварію. Я ще не забула, як мало не полетіла чаєчкою  через лобове скло до кращого світу.

Його аж пересмикнуло, кулаки знову загрозливо стислися, а очі перетворилися на дві голубі крижини.

- Придурок той вигулькнув, наче з-під землі, а я ледве побачив. Він невисокий, його й не видно майже з кабіни. Ледве я тільки рух якийсь помітив. Отак задавиш гниду, а сядеш, як за людину.

- Ти завжди, коли сонний, не можеш заткнути фонтан і просто заснути?