Наші мікроби уже перехресно запилилися

Весь день їхали мовчки. Він ще й сердиться. 

Теж мені велика цяця, явно був якимсь маленьким босом. Звик карати підлеглих мовчанням і ігнором. Щоб тремтіли в передчутті штрафів і відрахувань. А то й звільнення. І мене в підлеглі записав.  Або на дружині таке практикував. Тож вона з ним і розлучилася. Тепер шкодує, бідося. Знайшла за ким.

Тільки воно грає в обидва боки, Максимко. Я вмію так ігнорити, що тобі ще вчитися й вчитися. 

Дивилася на одноманітну дорогу, пила мінералку. Добре хоч здогадався без газу взяти й не солодку. Як вони ту цукрову воду з бульбашками дудлять? Люблю солодке, але ж воно повинно бути ще й смачним. І не таким, щоб горло злипалося. Солодким не нап’єшся.

Пан Томський вряди-годи невдоволено позирав на мене скоса, коли думав, що не бачу.

Що, з'їв? Ігнорити воно буде. Покинути хотіла афериста, життя йому полегшити. А виявляється, я в нього уже порахована й до діла приставлена. Що ж, хотіла як краще для нього ж. Буде, як завжди - для нього теж.

Загребуще лаписько вихоплює у мене з рук пляшку з водою.

- Е-е-е, це моя вода! 

- Я на двох брав.

- Так брав би маленькі пляшки. Негігієнічно з одної пити.

- Уже пили ми з тобою з одної. Наші мікроби ще тоді перехресно запилилися. І скоро народять маленьких гібридиків. Нема нам після цього ніякого сенсу множити сміття і купувати дві пляшки, правда ж?

Пхе, природозахисник знайшовся.

- Дивись мені! Пляшку у вікно не кидай. При  мені не свиняч. - кажу  сердито. - Мене від цього тіпає. А хвилюватися мені небажано.

- Диви, які ми ніжні. Уже вагітна? Коли й встигла. Ніколи б не подумав, ти на вигляд незайманіше незайманого, чи може…

Не діждешся. не відповім.

Макс подивився у дзеркальце над головою, показав йому язика, й пожалівся сам собі на мене. 

- Так, я ще нічого не сказав, а вона уже осатаніла й сопить, як дракон.  Звідки у такої малої крихітки стільки злості? Куди вона в тебе поміщається? І їси за двох голодних  хлопців, і злишся за двох відьом.

Мовчки забираю пляшку, уже пусту. А це ж типу у мене зневоднення. Знову все випив, тільки про себе й думає. Свиня. Нехай не розраховує на відповідь. Ігнор так ігнор.  Одноманітні прийомчики в декого.  Розізлити - вивідати - забалакати до нестями. Це я й сама з дитсадочка вмію.

От якби хотіла про нього щось взнати, то він би у мене зараз щебетав соловейком, боявся б, щоб тільки не перебила, так би хотів усе мені розказати.

А я не хочу. І так забагато знаю. Значно більше, ніж мені б хотілося. За вікном асфальт якийсь неправильний. І тут він закриває мені очі долонею.

- Ого, це що за...?

- Аварія це, мала, не дивись. Тобі хвилюватися ж небажано. Попустись - крім кавунів ніхто не постраждав.

 Все одно не буду відкривати очі. Те червоне на асфальті... Не бажано хвилюватись, точняк.

- То кавуновий сік, мала. Розслабся. Просто причеп у когось занесло, він з’їхав у кювет. Ніхто не постраждав. Відчепили причеп і далі поїхали. Ті селяни дикі, тільки  на тракторі звикли розсікати, я б їх на трасу ні за що не пускав.  

Говори, говори. Людський голос зараз мені не завадить, навіть твій захриплий і противний.  Я знаю, що там одні кавуни побилися. А ти не знаєш, що мені не можна дивитися на мокре червоне, особливо на асфальті. 

Нічо. Як від душі стиснути пальці в кулак, щоб аж кров з долонь, то попускає. Своєї крові не боюся.  

Взагалі нічого не боюся. У мене білі вітрила. Випнуті вітром, що відносить мене кудись туди, подалі від  придурків з татухами, розкиданих по дорозі кавунів з їх червоним соком, чайки були в минулому житті хустинками, якими…

Нащо він так різко гальмує?  Якщо не відкривати очі, то і не бачитиму тої заляпаної червоним дороги.

Хоч би попередив, мало не впилялася лобом у скло. Могла б вилетіти назовні в бризках і скалках. Непогано б вийшло. Возз'єднання сім’ї відбулося б нарешті. 

Ще й матюкається. Козел. Права купив, а вміти їздити - уже грошей не вистачило, щоб купити. 

Зараз доведеться відкрити очі. Поки вони там виясняють, що вони робили чужим мамам. Все ж піду звідси. Бо так я до Києва живою не доїду. Ще один такий фінт, і буде новий  віночок  при дорозі.

Ого монтіровка - це оце? Ну вони ж типу з монтіровками вилазять виясняти відносини, так пишуть в книжках.

Ні, ви тільки гляньте.

Козел і є козел. Той дядько й так йому в пуп дихає. От нащо на нього ще й  монтіровкою  замахуватись - йому й так не дуже страшно?

Макс коли себе в дзеркалі бачить - не лякається? Я б злякалась..

- Ану замовкли.- мій голос тихий і невиразний - Не смій замахуватись тою залізякою. Зараз приб’єш дядечка, сядеш. Не доїдеш, куди тобі треба. Ти цього хочеш?

- От - слухай дочку, братюня. Вона діло каже. Приб'єш - не заробиш гарно, ще й присядеш на гарний строк.

Пан Томський неаристократично повертається на мій голос всім корпусом, як вовк, не рухаючи шиєю.

- Сиди, де сидиш. Через цього мудака могла вилетіти через вікно ластівкою і була б красива пляма під колесами. І я теж би сів. Січеш фічу?

- Ага. Чайки народжуються з хустинок, якими проводжають вітрильники…

Ой. Це я вголос сказала.

- Шо? - хором перепитують і дядько в парадному костюмі з паперовою квіткою в петлиці, й Макс, що уже опустив свою фігурну залізяку.

- Нічого. Поїхали вже. 

Зразок сільської елегантності з мольбою простягає до мене руки, як прима в провінційному театрі. І справді театр абсурду. А я в ньому зірка.

Ні я вітрильник. Пішли вони всі. Пальцем показую Максові на сидіння,  він робить крок до кабіни, дядько хапає його за руку з монтіровкою.

- Ти ж кавуни везеш, ну правда ж?

-І  що, як кавуни, то можна вискакувати перед фурою? 

- Продай, я гарно заплачу.

Театр абсурду продовжується, але уже нікого не вбивають. І я можу обрати команду, за яку вболіватиму. Це звісно елегантний селянин.