Зверху звішується край матрацу й на ньому зручно вмостився пан Томський і розглядає мене з неприхованою цікавістю.
Я теж роздивляюся заспане Максове обличчя - з помітною відрослою щетиною і почервонілими очима. Але очі вже не такі червоні, як учора.
Його густі, як у дівчини, вії кидають тіні аж на щоки. Цікаво, а волосся на голові у нього теж таке густе? Воно пряме чи хвилясте? Яке воно на дотик - м'яке, чи таке, як коротка щетина, яка зараз вкрила його щоки й підборіддя?
Ні, щось неправильно, не про те треба думати зараз. А про що? А от про що - пощастило мені. Якщо я так чітко бачу кольори й тіні, значить уже світає. І можна більше не спати й не додивлятись до кінця той кошмар.
Цікаво, а мої очі раптом не червоні? Під повіками ріже, наче туди попав пісок. А може й попав. Тут, біля моря, його повно. Але скоріш за все то я просто захворіла.
А от не треба було засинати з мокрою головою.
- Ого. В тебе що, на креветки алергія? - Макс пильно вдивляється мені в обличчя, наче вперше бачить.
- Не було раніше. - з нехіттю відповідаю і знову кашляю.
- Значить застудилася. Зараз подивлюсь аптечку, там щось повинно бути. І поїдемо шукати аптеку.
- Мені просто кошмар наснився. Зараз пройде.
- Тебе не питали. От тобі аспірин, пий.
- У мене може й температури нема, нащо зразу аспірин?
- Є у тебе температура. Я відчуваю, яка ти гаряча, прямо звідси. Я що, хворих не бачив. У тебе губи на пів лиця й очі сильно блищать. Карочі - пий. Є ще щось вдягти?
- Мені не холодно.
- Зраз буде холодно. Як нема, то й нема. Поїхали. Застуда влітку - то неприємно, але не смертельно. Гірчиці в шкарпетки насиплемо, поспиш нормально, і пройде. Давай наверх. Не на часі капризи, треба швидше видужувати.
Чого їм усім усе не на часі? Ще пам’ятаю, як нагорі вкривалася своїм пледом, потім тільки сни й ті кошмарні, іноді звідкись у моїх руках з'являвся пластиковий стаканчик з водою і якісь ліки.
Ми їхали, я відчувала рух, але була десь в іншому вимірі. Чайки - то хустинки, я вітрильник, мені майже добре, тільки трохи холодно.
Не трохи насправді - аж зуби цокотять.
Але дідусь мене обіймає через ковдру і розказує якісь свої історії про дев'яності. Я зігріваюсь і поступово засинаю. Десь опівдні просинаюсь, і мені добре, тепло, не хочеться вилазити з-під ковдри, та треба - поклик природи. Варто мені поворухнутися, як великі руки підхоплюють і притискають до теплого й майже не одягнутого Макса. Гм. А як правильно - майже не одягнутого, чи майже роздягнутого?
Ні, правильно не спати поруч з чужими людьми на несвіжих матрацах.
- Не крутись, дістала, зараз впадеш. Як ти в цілому?
- Начебто добре. Пусти, не впаду, я в туалет хочу.
- Зараз проведу. Тут на стоянці є.
Ноги й правда, як ватні. Добре, що він підтримує під пахви.
- Я довго спала?
- Не дуже. Просто дуже крутилася і жалілася на холод.
- Дякую, що піклувався про мене.
Я й справді вдячна. Міг би й проспати, й уваги не звернути. Знову не виспався, мабуть.
- То не було важко. Кажу, ж застуда влітку сама себе лікує. Зараз буде весь день спекотно. Прогрієшся. Ти була дуже холодна.
- Я завжди так. Якщо падає температура, то дуже сильно. Добре, що ти здогадався зігріти.
- Замнемо. Тепер ти іди сама, якщо що - зви голосніше.
- Сподіваюся, це я ще здатна сама зробити. - сказала сама собі, входячи до вбиральні, що побудована в тіні заправки.
З поганенького дзеркала над рукомийником на мене дивилися чиїсь запалі й обведені темними колами очі, занадто великі на схудлому за ніч майже дитячому личку. І губи втричі більші, ніж звичайно. Правду сказав. Ну горе тільки рака красить. І креветок.
Жаль, що цей пихатий красень бачить мене в такому вигляді. Неприємно. Нічого, трохи холодної води - одразу буде не так все й страшно.
Невже все життя так буде після того, як перехвилююся? То не застуда, а щось психосоматичне, лікар казав. Якась реакція на стрес. Добре, що Макс мені температуру збив тим аспірином. Судомна готовність у мене настає після 39 градусів. Так там не поміряєш, в кабіні.
Певно, що тому здоровому спортивному пацику не можна казати про таке. Ті, що ні разу в житті не хворіли, мабуть, зневажають тих, хто хворий або слабкий.
І так я баласт непотрібний, як ще взнає про судоми - відвезе до найближчої клініки й залишить. А там мене одразу бери тепленькою. Підігрітою до сорока градусів. І це ще в кращому випадку. Просто висадить і далі поїде.
У нього самого проблеми. Кожен сам за себе.
А може то і правильно. Нехай їде. Гроші, що взяв, уже відробив сьогодні. Не дав згоріти. Яка мені різниця. Поховають офіційно когось, хто й так помер, як дружину законного. Ну й амінь. Ні їй, ні мені гірше не буде.
Прізвище у мене тепер інше. І так було не чоловікове. Пропала вища освіта? Рік навчання на менеджера - кому воно треба? Точно не мені. Загублюсь тут десь по дорозі. Паспорт чистий.
Як поховають когось, то їм зовсім ні до чого мене шукати. Розійдемось, як в морі кораблі. Я слідую своїм курсом, вони своїм.
От ще тільки зовсім трохи голову під холодною водою потримаю. Нічого у двері гатити. Виходжу уже.
О, тут справді утворилася невелика черга з дуже злих жіночок. Природа всіх кличе, не тільки мене. Добре, що їм дуже треба в туалет. А то наслухалась би.
А, ні, жага висловитись у них сильніше інших природних потреб.
- Наркоманка. Кололася там, точно.
- Повія малолітня. Вони тут на трасі дальнобоїв обслуговують. Плечові чи якось так називаються, мені знайома казала.
- Бідося, не дай Боже до такого дійти, у мене дочка маленька, так страшно за неї.
Нічосі. Повеселили. Я, коли в туалет хочу, мені не до розглядань, хто повз мене йде. Не жіночна я, правду коханий тоді сказав.
А от що справді дивно - називати його досі коханим. А законного - законним. Звичка. І тепер коханий - то просто якийсь чувак, який забився на гроші, що відзніме зі мною домашнє порно, а що я незаймана, то за таке більше платять.
#623 в Любовні романи
#299 в Сучасний любовний роман
#46 в Молодіжна проза
різниця у віці, кохання та романтика, харизматичний хлопець і тендітна дівчина
Відредаговано: 03.10.2021