До хорошого швидко звикаєш

Відвернулася від Макса й полізла в кабіну. Зовсім забула, що треба витрусити той спальний матрац. 

Цим мачо видно носи позакладано з дитинства. А я на такому спати не можу. Цигарки й щось фу, таке противне, як в поїзді від матраців тхне. Витягла й повісила на дверцята. Може хоч трохи провітриться. А як ні, то внизу спатиму, сидячи. 

Ага, Мачо Пікчо уже не видрючується.  Без глядачів не цікаво.

- Хазяйська ти дитина. - він якось занадто швидко опинився за спиною. Між нами ж кроків двадцять тільки що було. Я аж здригнулася від несподіванки, а спині стало тепло, так близько підійшов.

- Не додумався сам витрусити. Звик, що жінка про таке подумає. До хорошого швидко звикаєш.

Така інтонація винувата, що я майже вірю. Майже.

Ну-ну, давай, провокуй. Так я й розбіглася питати, чого це ти від хорошого чкурнув світ за очі.

- На заправках ковдри не продають? Або пледи?

- Ніколи не бачив, щоб продавали. Що, дуже воняє?

Тільки киваю головою. 

- Може по дорозі магаз який трапиться. Або й мол.

- Не страшно. У мене є плед в рюкзаку. Й теплі шкарпетки. Ти сам там спи. Я внизу буду.

- Там місце таке, щоб можна було спати по черзі.  Внизу спину попортиш собі. 

- Я виспалась. Спи сам. 

- Зараз постоїмо тут трохи. Вогнище запалимо з плавнику. Я хочу креветок половити. Дитинство згадав. 

- А варити в чому?

- Там відро є, в ньому зварю. Я й сіль з кафешки прихопив. Ти перевдягнися, не ходи в мокрому. Ще возитись з тобою, як застудишся. Там вода в бутельках, візьми один, змий сіль. Воно з незвички стягує. - Макс показав на три великі пластикові балони з водою, що притяг з кафе. От хто з нас насправді хазяйська дитина. . 

- Як з нього митися?

- Що, не піднімеш? Тобі спинку потерти?

- Підніму. Воно миттю виллється. 

- Зараз дірки проткну в кришці. Переверни й тримай над головою. Ще носись з тобою.

- Не носись. Іди по свої креветки. Смішно, де ти їх знайдеш. На що ловитимеш?

- Не на що, а у що. Перевдягайся й ходи дивитися, як треба виживати, коли твій обід з'їли.

Не схоже, що він злиться, що залишила його без обіду. А кажуть, що голодний чоловік - то страшний звір.

Швидко змила сіль, витерлася тим рушником, що взяла з дому,  й натягла светра. Футболку, купальник і труси випрала у морській воді. Не знаю, що там відмилося, та не ходити ж в них дві доби підряд.

Яка ж я в себе розумниця, навіть теплий одяг взяла. Звідкись потягло холодом.  А я в теплому і в шкарпетках. 

А цей придурок взяв мою колишню нічнушку і теж її полоще у воді. Потім підіймає,  вода стікає,  він щось витрушує у відро. І знову повторює. Хто так пере? Як він дожив до своїх років, якщо такого простого не вміє?  

Хоча ж дожив просто дивом - аж до вчора. І на нього знайшовся свій хижак. А я чомусь уже згадую те страшне видиво у хатці, немов то все  було рік тому. 

Це тому, що я легковажна?

О, прання закінчено. Тепер пан Макс розв’язує футболку. Ага, важко! А що ти думав, придурок, коли вузол мочив?

А, ні, розв’язав. Мабуть, пальці сильні не тільки з вигляду. Полоще знову і вішає поруч з моєю футболкою. Теж мені. Місця іншого немає.

І в нього ж нічого перевдягти.Так і ходить, красується, вигляд невинний робить, удає, типу просто так само сталося. А ви дивіться і заздріть. Або млійте. Культурист нещасний.

Коли він встиг набрати ту купу палок і дощок, і де? Зразу видно місцевого. Він тут наче завжди був. Запалює новенькою запальничкою сухі водорості та плавник. Полум’я красиве від солі й тихо тріщить. А він примостив в середину відро.  

Хоче воду нагріти, розумно.

- Іди сюди, мала, щось покажу. Ти такого явно не бачила у себе в городі.

В городі, ха. У школу не ходив, не знає, як правильно? Не вірю, як той казав.

Підхожу. Його шкіра при світлі вогню така тепла, що хочеться на ній погріти руки. Але звісно перехочеться. Й не тепла вона явно. Холодно ж, а він роздітий. То відблиск вогню так її підфарбував у теплий відтінок.

У відрі щось червоне. 

- Вони практично готові. Будеш? Звичайно не королівські, але наче насіння піде - як діти в школу.

- Що це?

- Креветки. 

- Нічосі. 

- А ти думала. 

І справді, наче насіння, такі малі. Але цікаво їх гризти біля багаття й під небом, що вже потемніло. І море теж темне, шурхотить близько. Романтика мандрів мене підхоплює й несе.

Ми з дідом колись... Так, про діда -  стоп. 

Макс лузає креветки й розказує, як він в дитинстві ловив рибу і з ким.

Гортаю фото з телефону.

А що, непогано. Впізнати мене можна, видно, що не сумую.

Тегаю законного з офіційного аку й однокурсниць з однокурсниками зі студентського, серед них звісно і коханого, відправляю на старий акаунт.  Новий поки що буде не активний.

Ще не пізно, зараз усі побачать і поцікавляться, куди це я перенеслася прямо з дачі.

Поки вони всі реагують, дивлюсь особисті повідомлення, на щось відповідаю, на щось ні. Справді ніякого враження, що хоч хтось знав, що я втекла чи просто кудись поїхала.

І тільки що ж було фото з дачі й пост про котиків.

Подумаю, чи постити ту фігуру на заході сонця. Сьогодні точно не буду. Може й правда не треба їх сильно дражнити. Вистачить самого розуміння, що я жива і десь там є, а де - невідомо.

Чекаю від законного й коханого запитів в особисте. Вони можуть удавати на публіку що завгодно. Але  ми між собою знаємо, що мене нема вдома досить давно.

Дивно, в особистому тихо. Годину цілу чекаю - ніякої реакції.

Що ж,  треба йти спати, раз вони удають, ніби нічого не сталося. 

Підіймаю погляд від телефону і зустрічаю важкий і невдоволений погляд червоних очей з синіми райдужками.

Як швидко звикла. Не страшно зовсім. А волошковий колір на почервонілому фоні дуже виразний.

- Що пишуть?

- Нічого. Тобто ті, для кого фото, нічого. А всі інші лайкають, і все, як звично.