Мачизм вісімдесятого левелу

- Стоп. Тільки дійшло. Кульок пустий?

- Ну.

- Ти хоч щось з’їла, чи все викинула, істеричко мала?

- Я все з'їла. Ти сам мені приніс того кулька. Хотів, щоб залишила щось для себе - треба було попереджати.

- Ннне хотів.- протягнув розгублено - Як воно в тебе влізло, тобі погано не буде?

- Повторюю. Я нормально харчуюся. Може навіть багато їм на свою вагу й зріст. До тридцяти років це не критично. Ти помилився, коли подумав, що я така від недоїдання. Я все життя добре харчувалася. І тепер не збираюся голодувати. Мені просто не завжди хочеться їсти й…

- Я все зрозумів.- неввічливо перебив мої пояснення Макс.

Ой, зрозумів він, ха.

- Ти точно будеш фотатись у купальнику після того, як з'їла два обіди?

- То я і твій з’їла?

- Ну з’їла й з'їла. Не думав, що хоч один подужаєш. І взагалі мав би радіти, що в морду не кинула тим пакетом.  Ти капризна й істерична. Мені з такими важко. Надалі обійдемося без  драми. Ділити нам нічого - ми просто попутники на деякий час. І я не винний у твоїх неприємностях. Не біси мене, будь ласка, у мене своїх приводів для бісіння задосить. 

Не чекаючи згоди вийшов, але дверцятами не бахкав. Ти ба, які ми стримані. Я ледве спустилася за ним. Високо для мене  з кабіни - до землі далеко.

І справді тут гарно.

- Спочатку фотатись, потім плавати, чи навпаки?

- Спочатку плавати.  Волосся повинно бути мокре й купальник, і настрій теж повинен бути.

- Стій.

- Стою. Що трапилося на цей раз?

Признавайся, ти точно з'їла хоч щось, а не викинула їжу кудись мені на зло?

- Звідки така підозра?

- А куди воно все ділося? Живіт плаский.

- Звідки мені знати, куди. Я вся пласка, живіт теж.  А як воно має бути?

Ага, давай, не стримуйся, скажи, як, і я тобі нарешті очі видряпаю. Бісиш.

- Якось не так воно буває у тих, кого я бачив. Ти точно все з’їла?

- Все, крім  того солодкого липкого в пляшці. Таке сам пий.

- І вип’ю, ти ж мені більше нічого не залишила. - на кілька секунд замислився й виправився -  Доїдемо до заправки, куплю собі щось. Не страшно. Пішли плавати. Тільки я не знаю, чи тут глибоко.

- Є різниця? Прив’яжеш мені рельсу до ніг, а голову все одно буде видно?

- Та тебе не буде й на мілині видно з твоїм зростом.  Я думаю - ти, може, плавати не вмієш, ти ж не тутешня.

- Ага. Більше джа… ванни водойми не бачила, далі наступної зупинки метро не їздила. Вмію я плавати, не переживай.

Може він мене навмисне бісить, як я законного? От мало про джакузі не бовкнула. Треба тримати язик на прив’язі. Але змовчати не можу.

- Зате тебе, щоб втопити, треба на середину моря тягти. Ти певно в дитинстві чимось особливим харчувався, щоб такою шпалою вирости.

- Нічим особливим, у мене в роду всі такі…та ти мене підколюєш, мала! Тримай язика на прив’язі. Після придушення люди бувають агресивні. 

- Я в курсі, забула просто. Жаль, що нема особливої їжі, щоб вирости таким, як хочеться. - удаю, що відступаю, нехай він на розслабоні щось бовкне тепер.

- А тобі хочеться швидше вирости, чи просто щоб цицьки були четвертого розміру? Так то простіше до хірурга. А надоїсть - вийняти можна.

- Мені нічого не хочеться. Я собою задоволена. Просто знаю багатьох, хто б душу продав, щоб поміняти фігуру. Не заважай мені плавати. А то сонце скоро зайде. Пофотай краще, як іду по сонячній доріжці .

- Зі спини ж не видно, хто то.

- Нічого, не все одразу. Потримаю інтригу. - повернулася й пішла, спиною відчуваючи  важкий погляд.

Наплавалась, ніхто не заважав, аж вилазити з води не хотілося.

Я б у воді все життя була. Той психолог сказав колись дідові, що мені певно було найкраще у мами в животі. І тепер хочу якось відтворити те відчуття. Бо мами нема, щоб огорнути турботою і захистити.

Дід страшенно розсердився і більше мене туди не водив. Ну й правильно. Він сам добре про мене турбувався й захищав. А плавати просто приємно.

І бути вітрильником, який може повернутися кормою до всього, що не влаштовує, і відправитися по місячній доріжці у путь, теж непогано. А ті чайки, що утворилися з хустинок, можуть і не наздогнати.

Знаєте, що чайкам треба? Помиїв з камбуза їм треба і риби, що на ті помиї припливає.  От і все, чого ці крикливі птахи хочуть від вітрильників з гордо випнутими парусами.

- Ти там уже хвоста відростила? Вилазь, зараз стемніє.

Довелося вилізти. Нехай фотає, поки настрій є у мене й у нього. Особливо у нього. Я собі настрій завжди зроблю, а він як знову щось зморозить, то ніяких фотосесій не буде, а будуть великі людські жертви й руйнування.

І що ви думаєте - він одразу й зморозив, хто б сумнівався.

- Нащо ти це робиш?

- Що?

- Ну отак руку в бік і стегно вигинаєш? То не твоє, то як дівчинка мамині туфлі приміряє на десять розмірів більші.

- Поговори мені. Так радять, щоб талію зобразити.

- Нащо зображати те, чого ще немає? От дурні ви, дівки. Ти зараз ніби Лоліта, на тебе не через талію слину пускають. Ти така дівчина, що уже не дитя, і ще не доросла.

- Ага, мрія педофіла, чула.

- Чого зразу педофіла. В тебе типаж зараз такий. Ти у профіль повернись, щоб бачили твою дупку, які ноги довгі, руки тонкі. Потягнись до чогось. Вони всі в профіль не фоткаються, бо живіт видно. Навіть в отих, що з кубиками - на цьому місці його помітно пересмикнуло.

- До чого тягнутися? Сонце уже низько, зорі ще не вилізли, просто так - ідіотська поза. 

- Ну ти типу танцюєш. За Станіславським. Не видрючуйся, зараз темно стане, телефон у тебе й так не альо.

Танцювала без музики й вигадувала, що йому скажу, коли закінчу. Я погано танцюю, зовсім погано. Не пластично. Затиснута я. Це теж психолог той казав. Людина в футлярі. Ховаюся після того випадку. Перелякалася видно сильно, або боюся щось згадати. Або когось.