Чайки народжуються з хустинок, якими махають услід кораблю, що відчалює

От що я вам скажу - я відчалюю. Не фізично, як було спочатку. Тоді я, перелякана й розлючена, тікала від цих двох світ за очі й мріяла, щоб мене наздогнали, вибачилися, заспокоїли й все якось пояснили. 

Зараз я насправді попрощалася і відчалюю від того світу, від того шматка життя, де ці двоє мене цікавили, де я їх ненавиділа, обожнювала, покладала надії, намагалася переконати, намагалася сподобатись. Де намагалася самій собі повірити, що вони або хоч хтось з них мене захистить від того страшного чогось, що завжди відчуваю за спиною.

Відчуваю відтоді, як побачила колесо, що котиться через проспект, як машину крутить, а потім не пам’ятаю і не хочу пам’ятати, але воно завжди десь на краєчку свідомості, щоб я не робила, як не веселилася, або не страждала чи боялася.

Тоді ж для себе придумала порятунок. Я вітрильник. І я відпливаю за горизонт, за мною летять чайки. Позаду все, що було, попереду все, що буде. А зараз немає нічого, крім руху,  щось скрипить над вухом, воно називається снасті, кораблик спочатку трохи хитає, поки не набрав швидкість. Потім є тільки рух і вітер в спину. І немає більше нічого, ні минулого, ні майбутнього.

І зараз саме це й відбувається. Знову.

Я відчалюю, я вітрильник, за мною летять чайки, що народжуються з хустинок, якими махають услід кораблям. Хто мені помахав з берега? Хто з цих двох? Обоє? Один з них? Ніхто?

Не має значення. 

Море синє. Небо блакитне.Сонце жовте. Я з білими вітрилами, повними вітру, прямую за горизонт, чайки народжені з хустинок тих, хто ...

У коридорі гучно  ляснули дверима й загупали якісь слони, і вмить щезло прекрасне видиво далекого горизонту. О, то ж мій новий коханий чоловік. Макс Томський повернувся нарешті.

Не повірите, яка полегкість. Є якась магія в чоловіках такої конструкції. 

Наче нічого не обіцяв, наче аферист, а може й кримінальник зі стажем, а все одно - бачиш поряд центнер м’язів, голову в бандані й пудові кулачища, і чогось почуваєшся в безпеці. Хоч розумна людина навпаки тікала б з вереском від такого страховидла.

Та де розум, а де я. 

От зараз ще й поради в нього спитаю. Бо дурна, і життя мене ніяк не навчить розумного поводження з незнайомцями.

- Привіт, мала, тобто Ася,  чи як там тебе. Давай швидко, тут фартануло. Можна їхати просто зараз. 

- Що тобі давати?

- Все, особливо гроші. Ти, я бачу, вдягнена і не розпакувала ще нічого. От молодця. Давай знову у вікно. Така у нас зараз смуга - віконна.

І я випускаю спочатку його у вікно, наче так і треба, і нащо йому було взагалі заходити. Потім він мене виймає, наче нічого не важу. Пригинається, щоб з інших вікон його не бачили, а я можу не пригинатися, так і  йду до хвіртки на задньому дворі з прямою спиною й збаламученими думками.

Навпроти виходу, тільки на протилежній стороні вулиці, уже стоїть фура з заляпаними номерами. 

Пан Томський ґречно відчиняє переді мною двері кабіни, сам заходить з другої сторони. Сідає за кермо й вичікувально дивиться, як я долаю високі для мене сходи до кабіни. Потім Макс виразно потирає вказівний і великий пальці й називає суму.

- Скіки? Скіки-скіки? То кавуни чи золоті зливки?

- Не повіриш, воно справді дорогувато вийшло, бо ніколи ні інші варіанти шукати, ні торгуватися. Але може в нуль вийдемо, а може не дуже втратимо. Майже все повернемо. І водієві не треба платити, я маю права, щоб водити таке одоробло. Тут ще треба не спалитися. Бо в дальнобоїв всі всіх знають. І не треба нам чуток про нового водія і дівку. Поки їдемо, пацаном будеш  Типу напарник.

- Я не вмію, мені не можна. У мене й прав ніяких.

- Попустись. Ніхто б дитині, що важить, як пір'їнка, не дав кермо від фури. Просто ти будеш вдавати, буцімто напарник. А як приїдемо, то в мегаполісі діла не буде нікому до тебе. Знову будеш дівчинкою. Вони краще за хлопців продають. У тебе руки маленькі, в них усе видається більшим. То називається правильний маркетинг.

Він уже шуткує й розслабився. Може й правда досвідчений шахрай корисний в таких справах.  Відвертаюся,  відлічую потрібну суму. Коли уже  все відрахувала, помічаю, що він безсоромно підглядає у дзеркальце.  Ну а чого можна чекати від шахрая.

 Віддаю гроші.

- Перераховувати будеш?

- Та я уже - ні краплі сорому або бентеги. Аферист, як він є.

Через кілька хвилин зупиняється на виїзді з містечка, наказує мені пригнутись, зникає на кілька хвилин і повертається без грошей, зате з якимись паперами, які недбало засовує за те саме дзеркало.

Ми рушаємо. Через пів години питаю, коли вже можна не пригинатися.

Макс ірже, як кінь, задоволений собою до нестями.

- Думав, так і не спитаєш, всю дорогу сидітимеш під сидінням. Ти в кого така слухняна?

- Не слухняна, а дисциплінована. В діда. Накази спочатку виконують, а потім обговорюють, якщо треба. А ти поганий командир, раз сам не скасував .

- Ой-ой. Засоромила. Я ніякий не командир взагалі. Ти сама мене визнала за старшого. Бо послухалась. І це правильно. Ми не в армії. Питай, як чого не розумієш, одразу.

- Це неправильно. Треба план, завдання. І  як узгодимо, тоді вже питати, якщо є відхилення. А то я все питатиму - нічого ж не знаю.

Він кривиться й поправляє на переніссі темні рейбани. 

- Я й сам не дуже знаю. Нам треба доїхати без пригод, знайти, де поставити фуру,  і точку, де можна торгувати, ще - кому платити за охорону. А потім ти будеш маскуватися під продавчиню, а я -  провадити слідчі дії. Як роздивимось, план уточнимо.

Так собі план. Але у мене й такого немає.

- Чуєш, Максе. Я хочу порадитись. От якби ти тікав від тих, хто повинен за тобою кинутись на розшуки, а вони не кинулись, ти б тривожився?

- Я б обіссявся із жаху, мала. Точно не шукають?

- Ну на вигляд ні. Я ж тільки соцмережі бачу.

- А це значить, дитинко,  що ти їм жива не потрібна. І розголос не потрібний. І тебе тихо поховають, поплачуть на публіку й далі спокійно житимуть.