Третім будеш?

Звідки ти така розумна?

А ось і мій попутник.  Нарешті відмився.

- З легким паром. Мені здалося, чи ти й правда місцевий?

- А чого тобі так здалося, мала?

- Не знаю. Просто здалося, і все - ти так сюди йшов, як ходять звичні до  місця люди. Але як помилилася, то пробач. Це не дуже важливо, я у перехожих спитаю.

- От ти смішна. Тут у цю пору перехожі всі приїжджі. Місцевих - один з десяти.

- Ну знайду якось. Вулиця Вишнева. Такі в центрі рідко бувають, права ж?

- Правда. А що тобі треба на тій вулиці?

- Та нічого особливого. Дід просив привіт передати старому знайомому. Користуючись нагодою, так би мовити.

- А сам чого не привітає?

- Там, де він зараз, ще нема інету. І телефон погано ловить.

- Де це таке - в Австралії?

- Типу того. На Байковому, якщо ти знаєш, що це.

- Знаю. Чисто випадково - недавно там діда поховав. Морока була. Він колись в одній конторі служив. Так за якісь заслуги треба було там ховати. Пафосу багато, мороки ще більше. Ти,  значить, теж недавно діда поховала?

- Ну не так, щоб зовсім недавно. Але привіт можу передати тільки зараз.

- Невдача тебе спіткала, мала. Немає вже тої вулиці. Знесли все,  й тепер там готель і приватний пляж. Там і номерів було п’ять всього, на тій вулиці. Отаке.

- Що ж. Зостанеться той Василь без дідового привіту. Сподіваюся, то буде найменша з його життєвих втрат. 

- Василь з Вишневої. Цікаво. Там всього один Василь і жив.

- А ти звідки знаєш?

- Трохи знаю, то мій дід і був. Я сюди на роковини приїхав. Так би мовити, припасти до коренів. Згадати, помедитувати. А як твого звали? 

- Не треба про це. Воно дуже особисте. Ти випадково дізнався. І не треба тобі зайвого знати. Сам казав - менше знаєш - безпечніше.

- А я й так знаю. Свирид його звали. Й кодове слово - чумайдан. Так і не встиг розпитати, чому таке чудернацьке.

- І я не встигла.

- Он воно як. Тобі значить допомога потрібна. Я зараз,  сама бачиш - нічим особливо помогти не можу. Мені б самому хтось допоміг. Не знаю, хто мене замовив і що з цим робити. Можу тобі дати трохи грошей.

Він поліз до невеличкого сейфа. Було видно, йому ніяково, але чи від душі хоче щось зробити, чи просто відкупитися - не розбереш. 

- Не треба. Просто давай зараз попрощаємося. То найкраще  - не сполучати разом наші неприємності. Бувай, дякую, що довів, що все розказав про ту Вишневу. Хоч не битиму ноги в пошуках Василя.

- Ну а я не такий гордий.  - він відвернувся від сейфа й зміряв мене прискіпливим поглядом. Червоні очі лякали й вдень. - У мене до тебе прохання. Ти ж мені подякувала, значить зобов’язана за щось.

- Давай своє прохання. Тобі зірку з неба,  чи щось простіше? Тільки у мене часу немає. Треба до ночі знайти  хоч койку в сараї. А то сам розумієш - ночувати мені ніде. І в тебе не залишуся. 

- Ні, зірку не треба. Я теж хочу знайти койку в сараї. Думав про інше просити, але так навіть краще. От - заціни ідею. Тебе ж хтось шукає.  - виставив руку долонею вперед. - Не відповідай, це не було питання. Мене теж.  Але нас шукають різні люди для різного. І по одному. А як ми зобразимо парочку, то вже зіб’ємо їх з пантелику.

- Не позбавлено сенсу. - згодилася проти волі.

- А то. Ти мене тримайся. Я розумний, аж страх.  Тихо прийшли, тихо підемо. Зараз стемніє. Так через балкон і покинемо цей готель. Тут за тиждень наперед заплачено. Нехай шукають. Жаль, поїсти не можна замовити й у ресторан спускатися стрьомно. Ну нічогою. Тут базар майже цілодобово, щось купимо. 

- Тільки давай зараз підемо. По темноті шукати койку не випадає.  І чуєш - ти ж місцевий, тебе впізнати хтось може.

- То навряд. Мене тут років десять не було. І я тоді був дрищем з прищами.

Які ще прищі,  хто був дрищем - оця гора, що ледве у двері проходить?

Якщо так буває, то через кілька років я буду цицяста- задаста.  Боронь боже від такого щастя та святий дух при хаті! 

Але ж придумав він непогано. Точно головою заробляє. Неприємності в основному, як бачу.

- Ну не знаю. Дивись мені. Сам запропонував. Тільки одразу тебе кину,  якщо що.

- Добре. Я теж. Без образ. Але поки що ми з тобою подружня пара. Приїхали у відпустку. Грошей обмаль, але моря хочеться. Я торгуватимусь за кожну копійку. Й ти не відставай.

- Я теж вмію торгуватися. Не переймайся. І знаєш, нам пора знайомитись. Не називай мені справжнього імені.  І я не буду. Але воно всім буде дивно, коли чоловік і жінка не знають, як одне одного  звати .

- Тоді давай ти мені ім’я придумаєш, а я тобі. Так краще запам'ятається.

- А давай. Хочеш бути Васею?

- Нащо зразу ображаєш? Нам разом вибиратися з халепи. Ти ж не хочеш бути якоюсь Аделаїдою.

- Я? Та хай буде. Можеш мене звати Адочкою. Або Ідочкою. По-моєму гарно.

- Як скажеш. Але на Васю я не згодний. 

- Не поважаєш дідову пам’ять. Тоді можеш бути Свиридом - на честь мого діда.

- Таких імен взагалі не буває.

- Ну ти й капризний чувак. Завжди хотіла старшого брата,  і щоб його звали Мишко.

- Сама ти миша, що, нормальних імен немає?

- Або ти зараз згоджуєшся на те, що я вибираю,  або залишаєшся Васею. Ніколи тут. Це на пару днів. Потерпиш якось. Будеш Максимком. Максом. Максиком.  Масиком - ах-ха.

Він уже явно злився, та зробити нічого не міг.

- Макс та Іда, а прізвище Томські. На честь тої хижки дядька Тома, в які зустрілися. Так не забудемо.

Як не дивно, заперечень більше не було.

Мій новий чоловік - Макс Томський -  пов’язав на голові рушник з номера, наче бандану. І зразу набув якогось дуже байкерського вигляду попри пластикові шльопки. Вийняв усе з сейфа, поклав на тумбу трохи грошей для покоївки. 

Простягнув мені гроші і якісь папери, щоб я їх поклала собі до рюкзака. Мені це не сподобалося, але з цим всім у руках він би точно привернув зайву увагу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше