Третій вагон

- До уваги пасажирів, сто двадцять третій швидкий поїзд "Київ - Ужгород" знаходиться на восьмій платформі. Прохання до пасажирів зайняти свої місця.

Я пройшов широким залом, спустився на восьму платформу і почав шукати свій третій вагон. Біля одного з вагонів стояла провідниця і перевіряла квитки у пасажирів. Це була висока і дуже красива молода дівчина. Ніжний овал обличчя, карі очі, повні спокусливі губи. Я аж задивився на неї, поки йшов по перону. Вона широко посміхалася пасажирам, на що навіть найзаклопотаніші з них завмирали, а потім усміхались у відповідь. Така була в неї усмішка. Дуже приваблива.

Мені пощастило, це була провідниця мого третього вагона. Я простягнув їй паспорт і квиток, а сам дивився на миле обличчя.

- Будь ласка, проходьте, все в порядку. Ваше місце в останньому купе вагона. - повернула вона мені документи. І знову усміхнулася.

- Дякую. - я все не міг відірвати погляду від провідниці, так і завмер з простягнутою рукою.

- Мужчина, проходьте, тут вже черга! А скоро відправлення! - гарикнула на мене якась поважна пані з великою червоною валізою на коліщатках.

Я отямився і зайшов у вагон. У вагоні було чисто. Незмінна ткана доріжка через увесь коридор була хоч і не нова, але ретельно підметена. Вікна вагона аж сяяли у промінні призахідного  сонця. В останньому купе вже сидів один з моїх супутників, підстаркуватий чолов'яга з козацькими вусами і невеличкою лисиною на голові. Я привітався.

- Ні, ви бачили, бачили? - замість вітання спитав він у мене, - Яка красуня наша провідниця! Їй у кіно зніматися треба! Чи в театрі грати, знаєте. Первозданна українська краса!

- Так, дівчина симпатична, - відповів я, кладучи свій наплічник на верхню полицю зліва. Саме це було моє місце в купе, про що свідчив прикріплений до стіни вагона і потьмянілий від часу жетончик.

- Симпатична? Богиня! Королева! - в чоловік гарячково щось почав писати у блокнот. - Я іноді пишу вірші, знаєте. Бавлюся. А тут просто натхнення хвилею прийшло! - І він знову застрочив у блокноті.

Я вийшов у коридор і став біля відчиненого вікна. Пероном ішли, бігли, шкутильгали, пхалися пасажири. Хтось дуже поспішав, хтось тягнув за собою величезні валізи, хтось гарячково допалював цигарку, хтось розмовляв по телефону… Звичайна вокзальна метушня.

У вагоні теж було гамірно. Входили і виходили пасажири, стукотіли двері купе, хтось голосно кликав якогось Михайла, плакала маленька дитина.

За моєю спиною прошкандибала старенька бабуся, смикнула двері туалету. 

- Замкнено, - сказав я їй, - коли поїзд стоїть на станції, туалети не працюють.

- Я просто перевіряю, чи нема там кого. А то, не дай Бог, щось трапиться. Бережного Бог береже. - пробурмотіла стара.

Я стенув плечима. У кожного свої химери. Бабуся зиркнула гостро і спитала:

- Ти, синку, з цього останнього купе?

- Так.

- Слідкуй, щоб лиха не трапилося. Дивися добре. Я бачу, ти людина вчена, в окулярах, тобі краще видно, ніж іншим. Як очі червоні в кого побачиш - мені скажи, я в другому купе на початку вагона, - показала вона рукою. - Ох, гріхи наші тяжкі. Боже, Боже…

Я кивнув. І вона почимчикувала по коридору, оминаючи стрічних пасажирів. Мені було шкода стареньку, яка понапридумувала собі якихось загадок, і я сумно подумав, що невідомо, яким я буду в її роки.

- Шановні пасажири, просимо зайняти свої місця! Проводжаючих просимо залишити вагони! Поїзд відправляється через п'ять хвилин! - промурмотіло поїзне радіо.

Дуже скоро коридор вагона опустів. Деякі двері купе були відкриті, звідти чулися приглушені розмови, слова знайомства, гупання чогось важкого і шурхотіння пакетів. Поїзд м'яко рушив, і здалося, що то перон зненацька почав рухатися, і ти стоїш, дивишся, як мимо, набираючи хід, проїжджає увесь світ.

У коридор вагона зайшла усміхнена провідниця. Перше купе було її робочим місцем, де вона зберігала постіль для пасажирів, робила чай, спала в короткі проміжки між станцією. Все це я знав, бо колись їхав у подібному купе. Тоді в мене не було квитка, а треба було терміново їхати. І я впросився до веселого дядька-провідника за чималенькі гроші. Він посадив мене у своєму купе і всю дорогу розповідав поїзні байки та пригоди про пасажирів.

Провідниця спочатку зайшла до себе в купе, а потім почала обходити вагони і сканувати квитки.

Я повернувся в своє купе і побачив ще одного пасажира, вірніше пасажирку. Нашою супутницею була симпатична жінка років тридцяти. Невисока, худорлява, з чорним, як сміль, волоссям, зібраним у хвіст. На ній був сірий спортивний костюм, зручний в дорозі, і кросівки. Свій великий рюкзак вона якраз намагалася покласти під нижню полицю. Другий пасажир їй активно допомагав.

- Добрий вечір. Ви з верхньої полиці? - спитала вона, побачивши мене.- Зараз я покладу речі, і ви зможете сісти на нижню, це моя. Завжди не дуже зручно, коли твоя полиця верхня.

- Добре, - погодився я.

- Окей. Ось Володимир мені допомагав з речами, спасибі вам! - Вона повернулася до сусіда і кивнула. - Ми вже з ним познайомилися. Мене звати Олена, а вас як?

- Андрій, - представився я.

- Дуже приємно. Будемо їхати майже добу, тому треба все облаштувати комфортно, - вона сіла на своє місце біля вікна, а я прилаштувався біля дверей. - А де ж наш четвертий супутник?