РОЗДІЛ 46

Планета Валентайна

Сонце підіймалося повільно, ніби й саме не було певне, чи варто йому взагалі повертатися. Після п’яти днів суцільної темряви його світло здавалося чужим і майже ворожим: люди мружилися, відверталися, прикривали очі долонями, дехто навіть плакав – не від радості, а від болю, бо очі вже відвикли від світла, і кожен промінь ніби дряпав їх зсередини.

Табір виглядав гірше, ніж будь-коли. За час нескінченної ночі люди осунулися, схудли, стали схожими на тіні самих себе: одяг висів на них мішками, щоки запали, рухи стали повільними й обережними. Напередодні вони доїли все, що залишилося від Нолана, і ніхто вже не згадував ані молитов, ані поваги до мертвих – коли шлунок порожній тижнями, мораль перетворюється на розкіш, яку можуть дозволити собі тільки ситі.

Більшу частину дня люди лежали в тіні зруйнованих стін і напівобвалених навісів, намагаючись не витрачати зайвих сил. Розмови зводилися до одного питання: скільки ще вони витримають без їжі. Ніхто не мав відповіді. Дехто пробував жартувати, але жарти звучали натягнуто й швидко вмирали, навіть Фріп майже перестав говорити – він сидів біля вогнища й колупав носком черевика землю, ніби сподівався викопати звідти розв’язання всіх проблем.

Відповідь з’явилася наступного ранку. Один із дозорних знайшов тіло біля дальнього намету, і до табору збіглися майже всі: чоловік років сорока лежав на спині з відкритими очима, що дивилися в небо, і на перший погляд могло здатися, ніби він просто заснув. Лише тонкий розріз на шиї руйнував цю ілюзію – крові майже не було, роботу виконали акуратно.

Мо присіла поруч і обережно торкнулася його холодної руки.

 – Він давно мертвий, – сказала вона тихо.

 – Хто це зробив? – так само тихо запитав хтось.

Відповіді не було. Кріспіна довго дивилася на тіло, потім різко відвернулася й пішла геть.

До обіду від нього залишилися лише кістки. І ніхто не обговорював це вголос: люди просто їли, розсіявшись по різних кінцях табору й уникаючи зустрічатися поглядами, ніби існувала негласна домовленість – поки ніхто не вимовляє очевидного, воно не стає правдою. Але правда все одно просочувалася назовні.

Розмови про вбивцю почалися майже одразу, хоча звучали вони дивно невпевнено. Голод приглушував страх. Одні боялися невідомої людини, що нишпорить серед них уночі. Інші – значно сильніше – боялися думки, що нових трупів більше не буде.

– А якщо це і є нова катастрофа? – несподівано запитала Кріспіна.

Орт втомлено потер обличчя.

– Яка ще катастрофа, якщо нічого не відбувається?

– Вбивця.

Кілька людей перезирнулися.

– Або це хвороба, – припустив чоловік біля вогнища. – Може, хтось просто з’їхав з глузду.

– Ми навіть не знаємо, чи він сам не зарізався, – заперечив старий, що сидів біля стіни. – Може, людина була психом, а ми просто не помічали. Може, катастрофи закінчилися.

– Не закінчилися, – спокійно сказала Клементина.

Вона розгорнула блокнот, щось швидко підрахувала й підвела погляд.

– З урахуванням поточного стану довкілля, відсутності сільського господарства, зруйнованої інфраструктури та наших фізичних кондицій імовірність довгострокового виживання прямує до нуля. Навіть якщо припустити відсутність нових катастроф і навіть за умови, що вбивця продовжить забезпечувати нас продовольством, ми не протягнемо довше двох місяців.

– Ти зараз серйозно назвала вбивцю джерелом продовольства? – запитав Орт.

– Я назвала речі своїми іменами.

– Це огидно.

– Біології байдуже, що огидно, а що ні. Калорії залишаються калоріями незалежно від обставин.

– Іноді мені здається, що ти робот.

– Іноді мені здається, що я єдина людина, яка вміє рахувати.

Кілька людей нервово усміхнулися.

Клементина закрила блокнот.

– Якщо вбивця припинить убивати, ми почнемо вмирати з голоду швидше. Якщо продовжить – почнемо вмирати від вбивці.

Після цього розмова згасла сама собою.

З настанням вечора табір почав нагадувати обложену фортецю. Люди більше не відходили далеко від вогнищ, а по воду тепер ішли щонайменше по двоє. Ті, хто ще вчора міг тижнями не перекинутися й словом, сьогодні сиділи пліч-о-пліч просто тому, що поруч із іншими було трохи менш страшно.

Коли ніч остаточно накрила руїни, десь між багаттями безшумно ковзала тінь. Вона обходила сплячих, обираючи шлях там, де трава не шурхотіла під ногами і дошки не скрипіли під вагою кроків. Дихання залишалося рівним, серце билося спокійно, а в голові не було ні страху, ні сумнівів – лише арифметика.

По-перше: потрібна їжа. Без їжі швидко помреш, а померти зараз означає програти. По-друге: має залишитися одна душа. Одна – щоб стати богом. Усі інші – лише перешкоди, статисти, зайві рядки в п’єсі; чим більше прибрати зараз, тим менше залишиться потім.

Людина завмерла в тіні впалої балки, дивлячись на того, хто спав за кілька кроків. Довге волосся – чи, може, просто ганчірка, намотана на голову. Рівне дихання, ледь помітний рух грудей. Живий. Поки що.