РОЗДІЛ 45

Боги

Свічка горіла нерівно, і її полум’я тремтіло. За вікном панувала така непроглядна темрява, що, здавалося, навіть вічність утратила лік часу. У їхньому помешканні завжди було тихо, але тепер ця тиша стала густою й важкою, ніби тиснула на плечі.

Вал сидів у кріслі, розвалившись так, наче воно належало йому за правом народження. Сем навпроти – трохи зсутулившись, обхопивши долонями кухоль і гріючись не стільки чаєм, скільки самою звичкою тримати його в руках.

– Дивно, – нарешті озвався Вал після довгої паузи. – Як довго вони ще протримаються, перш ніж остаточно перегризуть одне одному горлянки?

– Гадаєш, цього не уникнути? – запитав Сем.

Вал усміхнувся, і вогник свічки блиснув на його зубах.

– Гадаю, ні. Я бачив це сотні разів. Забери світло, забери їжу, забери відчуття безпеки – і ось вони: голі, тремтячі, готові зрадити за окраєць хліба.

Сем відставив кухоль і втомлено потер скроні.

– Можливо, ти просто хочеш це бачити.

– Можливо, – Вал знизав плечима. – А можливо, я просто кращий спостерігач, ніж ти.

Сем подивився на нього. У світлі свічки його обличчя здавалося стомленим, але м’яким – таким, яким воно ставало лише в ті рідкісні миті, коли вони залишалися наодинці.

– Ти ніколи не втомлювався? – спитав він.

– Від чого? – Вал підняв брову.

– Від усього цього. Від того, що раз за разом чекаєш, коли вони впадуть, а потім смієшся з цього.

Вал відкинув голову на спинку крісла й на мить заплющив очі.

– Я втомлююся тільки від твоєї наївності, – ліниво мовив він.

– Знаєш, Валентайне... Думаю, якби я раптом перестав наливати тобі чай, якби просто зник... ти, мабуть, теж почав би робити дурниці.

– Не тіш себе ілюзіями, – скривився Вал, хоча в куточку його губ промайнула тінь усмішки. – Просто... століття за століттям ти сидиш навпроти й розливаєш цей окріп із присмаком гнилого відчаю. Навколо все руйнується й народжується знову, а ти залишаєшся тим самим. Навіть смішно. Напевно, я звик. Хоча, зрештою, я можу звикнути до будь-чого.

Сем нахилився вперед і поправив свічку.

– Ти звик не до чаю, Вале. Ти звик до мене.

– Дурниці, – фиркнув Вал, відводячи погляд. Він удав, що розглядає темряву за вікном, хоча там не було нічого, крім його власного відображення у шибці. – Я просто терплю тебе вже цілу вічність. У мене навіть вибору немає, якщо не хочу померти від нудьги. От і все.

Але Сем лише усміхнувся. Йому не потрібні були жодні підтвердження.

Темрява за вікнами тягнулася без кінця. Свічка мерехтіла. І в цьому крихітному колі світла було щось уперто людяне, навіть попри те, що вони обоє людьми не були.

Раптом Вал затримав погляд на обличчі Сема – трохи довше, ніж зазвичай.

– Знаєш, – тихо сказав він, – хоч би що сталося, ми все одно залишимося ось так. Тільки ти, я і цей клятий чай.

Сем знизав плечима.

– Мабуть, це не найгірший варіант.

Вал розсміявся.

І на мить, лише на одну коротку мить, серед цієї вічної темряви здалося, що тут майже затишно.