РОЗДІЛ 44

Планета Семвела

Ніч не закінчувалася.

На площі палали смолоскипи, і їхнє тремтливе світло вихоплювало з темряви бліді людські обличчя. Дим стелився під ногами, пах смолою та гаром, а за межами кола світла світ ніби переставав існувати. Залишилися лише площа, натовп і двоє людей, яких повільно вели вперед крізь живий коридор тих, хто вижив.

Ґреґ досі не розумів, що відбувається. Він озирався навсібіч, намагаючись зустрітися з кимось поглядом, і на його обличчі все ще трималася та сама розгублена усмішка людини, яка до останнього чекає, що зараз хтось засміється й скаже: усе зайшло надто далеко, час припиняти цей дурний жарт.

– Це ж жарт, правда? – запитав він тремтячим голосом. – Ну справді?

Ніхто не відповів.

Люди уникали дивитися йому в очі. Хтось уперто розглядав землю під ногами, хтось удавав, що повністю захоплений тим, що відбувається попереду, а дехто просто вдивлявся в темряву.

Емма йшла поруч. Її підтримували під руки, хоча допомога майже не була потрібна. Вона рухалася сама – повільно й покірно, ніби вже давно втратила будь-який інтерес до власної долі. Біла сорочка звисала з виснажених плечей, а погляд був спрямований кудись далеко за смолоскипи, за площу, за весь цей світ, що помирав.

Еліот рвонувся так різко, що мотузки врізалися в зап’ястя до крові.

– Відпустіть їх!

Голос зірвався на хрип.

Він смикнувся ще раз, відчуваючи, як груба мотузка здирає шкіру, але ніхто навіть не озирнувся. Усі дивилися лише на отця Резіла.

Священник стояв біля заготовлених стовпів, високо піднявши голову. Світло смолоскипів падало знизу, через що його обличчя здавалося старішим і жорсткішим, ніж зазвичай. Під очима залягли глибокі тіні, щоки запали, але голос і досі звучав упевнено.

Він дочекався, поки на площі остаточно стихнуть останні розмови, після чого повільно обвів поглядом зібраних.

– Я знаю, що ви боїтеся, – промовив він. – Я теж боюся.

Натовп ледь помітно заворушився. Дехто підняв голову.

– Ми пережили воду, яка мала нас втопити. Пережили спеку, що мала перетворити нас на попіл. Пережили холод, метеорити й вогонь. Ми втратили друзів, рідних і домівки. Кожен із нас уже когось поховав. Кожен ставив собі запитання, чому все це відбувається. Але попри все ми досі живі.

Він зробив паузу.

– Чому?

Ніхто не відповів.

– Тому що нас випробовують. Тому що боги спостерігають. Тому що кожна катастрофа була запитанням, а тепер нам ставлять останнє.

Еліота занудило. Він дивився на людей довкола й бачив, що багато хто вже готовий повірити в що завгодно. Не тому, що слова Резіла звучали переконливо. А тому, що страх виявився сильнішим за здоровий глузд.

– Сьогодні ми повернемо світло, – продовжив священник.

Натовпом прокотився глухий гомін.

– Сонце зійде.

– Сонце зійде.

– Сонце зійде.

Слова почали повторюватися самі собою, перетворюючись на молитву. Еліот подивився на Орта, який стояв нерухомо й не підіймав очей. На Мо, що міцно притискала до себе Фріпа. На Кріспіну, яка ніби закам'яніла серед інших. Ніхто навіть не намагався зупинити те, що відбувалося.

Ґреґа підвели до стовпа. Тепер він уже не всміхався.

– Я не хочу помирати, – задихаючись, промовив він. – Еліоте...

Еліот заплющив очі. Він смикав мотузки доти, доки шкіра на руках остаточно не роздерлася. Кров стікала по пальцях. Плечі палали від напруження. Серце билося так шалено, що перед очима починало темніти, але він нічого не міг вдіяти. Він чув голос брата, чув шум натовпу й усвідомлював, що залишається безпорадним свідком.

За кілька хвилин усе скінчилося.

На площі не було радості. Не було тріумфу. Люди стояли так, наче й самі не розуміли, як тут опинилися. Дехто плакав. Дехто відвертався. Хтось поспіхом шепотів молитви, ніби намагався переконати самого себе, що все це має сенс. Навіть найвідданіші прихильники Резіла виглядали не переможцями, а людьми, які щойно зробили щось жахливе й тепер бояться дізнатися, що це було марно.

Коли Еліот знову розплющив очі, Ґреґ і Емма лежали на землі.

Після цього почалося очікування.

Спершу всі дивилися в небо з такою надією, що від цього ставало моторошно. Люди задирали голови щоразу, коли змінювалося світло смолоскипів, коли ворушилися хмари чи налітав вітер. Кілька разів комусь навіть привиділося, ніби обрій почав світлішати, і тоді десятки людей одночасно схоплювалися на ноги. Та за кілька секунд ставало зрозуміло: це лише обман виснаженого зору.

Хвилини тягнулися повільно. Потім ще повільніше.

Минув час.

Потім другий.

Люди й далі стояли на площі, загортаючись у куртки та плащі. Хтось тремтів від холоду. Хтось сидів просто на землі, обійнявши коліна руками. А хтось дивився на нерухомі тіла біля стовпів і намагався ні про що не думати.