РОЗДІЛ 43

Боги

Свічка майже догоріла. У кімнаті пахло воском і старим деревом. Темрява за її межами здавалася живою, густою, ніби хтось поволі затягнув вікна чорною тканиною й законопатив усі щілини.

Сем сидів на краю столу, обхопивши долонями кухоль. Він дивився на маленьке полум’я так, ніби намагався запам’ятати кожне його тремтіння. А тоді раптом сказав:

– Вони... їли... – голос його був сухий, наче слова доводилося силоміць витягати з горла. – І ті жертвоприношення...

Вал не відповів одразу. Він сидів у кріслі, відкинувшись на спинку, і спостерігав, як язичок полум’я здригається від протягу. Минуло кілька секунд – а може, хвилин – у мовчанні. Потім він промовив майже ліниво:

– А чого ти чекав? Що вони підтримуватимуть одне одного до останнього? Що співатимуть пісень біля вогнищ, поки помирають?

Сем підвів очі.

– Я думав, вони знайдуть інший вихід. Хоч хтось.

Вал усміхнувся – коротко й без жодної радості.

– “Хоч хтось”. – Він ледь похитав головою. – Небезпечна штука – покладати надії на “хоч когось”.

Сем замовк. А потім усе ж тихо сказав:

– Я знаю, що можу покластися на тебе.

Ці слова зависли в повітрі. Свічка здригнулася.

Вал не ворухнувся, лише трохи підняв брову. Світло вихопило його обличчя з темряви: гострі вилиці, тінь усмішки й уважний погляд, прихований за напівсонною лінивістю. Він дивився на Сема трохи довше, ніж було б доречно.

Сем цього не помітив. Він знову опустив погляд у кухоль. Попіл у чайнику потріскував – він підкидав туди вуглини, ніби це могло втримати тепло.

– Ми всі егоїсти, – тихо сказав Вал.

Сем відповів так само тихо, не підводячи голови:

– Тільки не ти.

Вал ледь сіпнувся, але вдав, що не почув. Він витягнув ноги, заклав руки за голову й навмисно незворушним тоном промовив:

– Твоя свічка вже догорає. Завари собі ще того пекельного чаю. Мені останнім часом бракує страждань.

Сем видихнув і ліниво махнув рукою. На столі засичав чайник – у тиші цей звук пролунав майже оглушливо. Тонка цівка пари поповзла вгору й змішалася із запахом воску.

Вал на чайник не дивився. Він і далі дивився на Сема. У темряві цього майже не було видно, але його погляд не відривався. На губах навіть з’явилася ледь помітна усмішка.

Пауза затягнулася.

Сем розливав чай.

Свічка остаточно догорала, відкидаючи на стіни тремтливі тіні. У якийсь момент Вал глибше втиснувся в крісло й відвернувся. Десь у темряві тріснуло дерево, і здалося, ніби сам будинок важко зітхнув.

Вал заплющив очі.

І більше ніхто не промовив ані слова.