РОЗДІЛ 42

Планета Валентайна

Лава застигла. Земля більше не тремтіла, вулкани замовкли, а розпечені ріки, що ще зовсім недавно пожирали міста, перетворилися на чорні кам’яні шрами, які розсікали пейзаж у всіх напрямках. Повітря досі було просякнуте гаром і сіркою. Час від часу з далеких тріщин підіймалися тонкі струмені диму – як нагадування, що планета ще недавно намагалася їх усіх убити. Але найдивнішим було інше: полегшення не відчував ніхто. Люди сиділи серед руїн настільки виснажені, що вже не мали сил радіти порятунку. За останні тижні кожна перемога над черговою катастрофою означала лише одне – очікування наступної.

Вони пережили потоп. Пережили спеку. Пережили мороз, метеорити й вулкани. Тепер залишалося лише дочекатися світанку й дізнатися, що новий день приготував для них цього разу. Але світанок не настав.

Спершу ніхто не надав цьому значення. Після вивержень небо ще кілька днів було затягнуте попелом, і сонце часто перетворювалося на тьмяну червонувату пляму десь за димовою завісою. Люди просто сиділи біля багать і чекали. Потім хтось подивився на годинник, за ним – інший. Поступово погляди все частіше почали підніматися до неба. Час минав. Сонце не з’являлося.

Темрява ставала дедалі дивнішою й тривожнішою. Вона не була схожа на звичайну ніч – у ночі завжди є відчуття тимчасовості, навіть у найгустішій пітьмі людина знає, що десь за горизонтом уже рухається ранок. Тут усе було інакше. Здавалося, ніби сам світ забув про існування світла. Вогнища освітлювали лише кілька метрів навколо, вириваючи з мороку обличчя людей і уламки будівель, а далі починалася щільна чорна порожнеча, в якій зникали будинки, вулиці й навіть звуки.

Клементина довго сиділа з блокнотом на колінах, намагаючись фіксувати час і спостереження, ніби науковий підхід усе ще міг дати бодай якісь відповіді. Нарешті вона захлопнула блокнот і підвела голову.

 – Сонце мало зійти кілька годин тому.

Її голос прозвучав спокійно, але ніхто не відповів. Не тому, що не почув – просто ніхто не хотів озвучувати те, про що вже думали всі.

Еліот вдивлявся в темряву, намагаючись знайти раціональне пояснення. Можливо, попіл піднявся вище, ніж вони припускали. Можливо, атмосфера змінилася після вивержень. Можливо, це чергове тимчасове явище. Але десь глибоко всередині він уже розумів правду: за останні тижні світ стільки разів порушував усі відомі закони природи, що здоровий глузд поступово переставав бути надійною опорою.

Ніч минула.

Минув день.

Потім ще один. А разом із ними прийшов голод.

Спочатку це було лише неприємне відчуття в животі, щось майже ігнороване – легкий дискомфорт, який можна було списати на втому, стрес чи випадковість. Але з часом він перетворився на постійну, тягучу порожнечу, що ніби оселилася всередині й не мала наміру зникати. Ще трохи пізніше слабкість стала настільки щільною, що навіть звичайна ходьба вимагала зусиль, наче тіло раптом забуло, як це – просто рухатися. Люди почали пересуватися повільніше, говорити тихіше, а дедалі частіше просто сиділи або лежали без діла, економлячи сили так, ніби кожен зайвий рух міг коштувати їм життя. У когось паморочилося в голові, в інших тремтіли руки. Організм поступово починав поїдати сам себе – без пафосу, методично і без жодних емоцій.

Пошуки їжі майже нічого не дали. Серед руїн вдалося знайти кілька вцілілих бляшанок консервів, трохи обгорілого борошна та старий колодязь, у якому вода якимось дивом залишалася придатною для пиття. Для двадцяти людей цього було мізерно мало – настільки, що сама надія виглядала тут розкішшю.

На третій день без нормальної їжі розмови майже зникли. Люди сиділи біля вогнищ і мовчки дивилися в полум’я. Навіть сварки стихли – для злості теж потрібні сили, а їх уже не залишалося.

Тим часом Нолан помирав.

Після опіків, отриманих під час виверження, він тримався довше, ніж від нього очікував би будь-хто. Можливо, завдяки впертості. Можливо, завдяки Мо, яка майже не відходила від нього. Але тепер стало очевидно: організм більше не справляється.

Він лежав на уламку дверей, накритий кількома куртками. Почорніла шкіра на руках потріскалася, ніби висохла земля. Губи пересохли й вкрилися кіркою. Кожен вдих давався йому так, ніби повітря доводилося буквально виривати з простору навколо.

Мо сиділа поруч і тримала його за руку.

Іноді їй здавалося, що все вже скінчилося.

А потім груди Нолана знову ледь помітно підіймалися.

І тоді вона просто продовжувала чекати.

Увечері навколо вогнища зібралися майже всі вцілілі. Ніхто їх спеціально не кликав – люди просто повільно підтягувалися ближче до тепла і одне до одного, ніби відчували: настав момент, якого всі намагалися уникнути.

Деякий час усі мовчали.

Тишу порушила Клементина.

– Їжі більше немає.

Вона промовила це тим самим тоном, яким раніше зачитувала результати розрахунків.

– Ми всі це розуміємо. Так само ми розуміємо, що довкілля вже не здатне забезпечувати нас їжею в достатній кількості. Навіть якщо нових катастроф не станеться, ми приречені.