РОЗДІЛ 40

Планета Семвела

Люди залишилися на площі. Лава повільно остигала: її багряне сяйво, ще нещодавно сліпуче, згасало, ніби хтось обережно прикручував світло невидимої лампи. Вдень небо було кольору попелу, а тепер довкола лишилися тільки дим, темрява і рідкі червоні прожилки на обрії.

Всю ніч ніхто не спав. Люди сиділи щільно, плече до плеча, обмотавши обличчя ганчір’ям від задушливого запаху сірки. Каміння під ними досі тримало жар – він просочувався крізь одяг, обпікав спини й ноги, але піти було нікуди. Лава потріскувала, як гігантське вогнище, і кожен такий тріск змушував здригатися: здавалося, варто лише на мить відвернутися – і розпечена ріка знову оживе, рине на площу й змете останніх, хто вижив.

– Вона ще гаряча, – прошепотіла Кріспіна, сидячи поруч з Еліотом.

Він кивнув. Говорити не хотілося – у роті стояв присмак попелу. Неподалік стогнав поранений. Флегма, попри обпечену руку, допомагала перев’язувати опіки іншим; щоразу, коли тканина торкалася її власної шкіри, вона ледь помітно здригалася, але не зупинялася. Брудні бинти, запах крові й гару змішалися в один важкий, задушливий повітряний клубок, від якого дерло в горлі.

Після півночі лава раптом почала стрімко темніти. Ще годину тому її жар був нестерпний, а тепер над чорною кіркою здіймався лише слабкий пар.

– Вона застигає… – видихнув Фріп, обережно простягаючи руку вперед.

– Слава богам… – сказала Мо, але в голосі не було радості, лише виснаження.

Емма не рухалася. Вона сиділа, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася в одну точку. Навіть коли до неї зверталися, здавалося, вона не чує. Еліот стояв на краю площі й дивився туди, де мав би бути схід. Але світліше не ставало.

Коли годинник, дивом збережений у когось із тих, хто вижив, показав ранок, отець Резіл підвівся.

– Сонце приховане, – промовив він. Смолоскип у його руці освітлював обличчя знизу, і тіні лягали під очі, перетворюючи їх на темні провалля. – Воно не зійшло.

По площі прокотився тривожний шепіт. Хтось міцніше притиснув до себе сусіда, хтось перехрестився. Мо підняла голову:

– Що значить – не зійшло?

– Те, що сказано в Писанні, – спокійно відповів священник. – Коли світло відвернеться від землі, це буде знаком. І настане ніч – без ранку.

Еліот хмикнув:

– Та припини ти зі своїми знаками. Це дим. Або хмари. Або ще щось. Воно зійде. Має зійти.

Але навіть йому власний голос здався непевним. Усередині вже розповзалося холодне відчуття, бо він теж бачив: ранку не було. І з кожною хвилиною темрява ставала густішою – не просто відсутністю світла, а чимось іншим, ніби сама ніч набирала ваги.

Смолоскипи чаділи, вогники тремтіли на вітрі. Темрява тиснула з усіх боків, ніби величезна стеля повільно опускалася на місто.

Флегма сиділа біля вогнища й обережно промивала руку. Обпечена шкіра почервоніла й вкрилася пухирями. Орт стояв поруч і тримав над нею мокру тканину.

 – Потерпи.

 – Я терплю.

 Та щойно холодна ганчірка торкнулася опіку, пальці Флегми мимоволі стиснулися. Вони не говорили про Сару й Менді. Не зараз.

Еліот спостерігав за ними здалеку. Раптом йому стало заздрісно. У них хоча б було заради кого триматися. А в нього? Він уже й сам не був певен, ким став тепер.

Мо тим часом обходила поранених. Вона рухалася повільно, ноги підкошувалися від утоми.

 – Дайте мені тканину. Будь-яку, – сказала вона.

 Хтось мовчки відірвав рукав сорочки й простягнув їй.

Поруч сидів Фріп. Він не рухався, лише дивився на вогонь.

 – Ти живий?

 Він кивнув.

 – А як Емма?

 Обидва поглянули в її бік. Емма сиділа так само, нерухомо, наче дерев’яна лялька. Кріспіна опустилася поруч і обережно торкнула її плеча.

 – Емма… ти мене чуєш?

 Жодної реакції.

 – Емма?

 Тиша.

 – Святі отче, скажіть їм щось, – попросила Кріспіна тремтячим голосом.

Отець Резіл підвівся.

 – Це випробування, – сказав він упевнено. – Боги забрали світло, бо ми виявилися його недостойними. Ми маємо показати смирення.

 – Смирення?! – зірвався Еліот. – Що це взагалі означає?!

 – І світло повернеться, – спокійно відповів священник. – Коли ми спокутуємо провину.

 По натовпу прокотився шепіт. Люди дивилися на нього по-різному – з надією, зі страхом, із порожнечею.

 – А якщо не повернеться? – тихо запитав Фріп.

Еліот довго дивився вгору, аж поки не заболіла шия. Якщо ранок так і не настане… що тоді? Холод без сонця? Загибель рослин? А люди? І якщо хтось виживе – через п’ять днів почнеться нова катастрофа?

Смолоскипи горіли дедалі тьмяніше. Площа наповнювалася тривожним шепотом, люди збивалися в групи, притискаючись ближче до вогню. Темрява ніби підштовхувала їх одне до одного – і до божевілля.