РОЗДІЛ 38

Обидві планети

Місто підіймалося перед ними, мов мертвий велетень, похований під попелом і тепер повільно, з болісною впертістю виринав із землі.

Вони йшли мовчки. Хтось кашляв. Хтось штурхав носком черевика камінці, ніби робив вигляд, що від цього дорога стає легшою.

– Де… де ми зупинимося? – нарешті прошепотіла Клементина; здавалося, надто гучний звук міг розбудити щось у надрах вулкана.

– Головне – подалі від гори, – не обертаючись, відповіла Флегма.

– А може, ближче до річки, – додав Фріп. – Якщо знову спека або випари – вода стане в пригоді.

– А якщо знову вода – нас усіх знесе до чортової матері, – пробурмотів Шейн.

– Зате хоч відпочинемо дорогою, – невдоволено кинула Кріспіна. – Лягти, розкинути руки… романтика.

– Тільки спершу свічки постав, – фиркнула Флегма. – І табличку: “Тут втопилася Кріспіна. Встигла відпочити”.

Фріп закотив очі.

– Гей, якщо ви зараз почнете сперечатися, я реально розвернуся і піду назад, до лави.

На це кілька людей навіть усміхнулися.

Ліворуч проступив остов зруйнованої церкви. Вікно у формі риби якимось дивом залишилося цілим.

– Дивно, – сказала Клементина. – Усе закінчується там, де почалося.

Неподалік і досі стояв металевий столик старої кав’ярні – самотній, обліплений попелом. На мить навіть здалося, що зараз з’явиться Мо з рушницею й оголосить: “Хто не купив каву – геть”.

Але Мо лише подивилася на той столик і відвернулася.

Шейн раптом зупинився. Інші продовжили йти до міста, і він залишився позаду. Вітер вдарив йому в обличчя запахом розжареного металу й сірки. Над головою висіло важке сіре небо. Шейн підвів погляд і тихо сказав:

– Гарний розмах, Валентайн.

Ніхто не почув.

***

Вони дісталися околиці міста вже під вечір. Останні кілометри видалися особливо важкими. Ніхто більше не розмовляв без потреби – люди просто переставляли ноги, рухаючись уперед радше за інерцією, ніж завдяки залишкам сил. Після спеки, нескінченних переходів і постійного очікування нової біди організм працював на останніх запасах. Коли попереду з’явилися перші напівзруйновані будинки, ніхто навіть не зрадів – люди просто почали опускатися на землю там, де стояли.

Гаряча потріскана земля нагадувала стару глиняну тарілку, вкриту сіткою тріщин. Навіть зараз, ближче до вечора, каміння продовжувало зберігати накопичене за день тепло. Мо зняла черевик і скривилася: підошва вкрилася пухирями, а шкіра на п’яті почервоніла й місцями почала злазити. Вона обережно поворушила пальцями й тихо вилаялася. Еліот сів поруч, підтягнувши коліна до грудей, і якийсь час просто дивився на порожні вулиці попереду. Колись тут жили люди, їздили машини, відкривалися крамниці, хтось поспішав на роботу й нарікав на погоду. Тепер від усього цього лишилися тільки вибиті вікна, обсипані стіни й вітер, що безцільно блукав між будинками.

– Я втомився боятися, – нарешті сказав він.

Мо повернула голову.

– Що?

– Усього цього. Наступної катастрофи. Наступного дня. Кожного ранку, коли прокидаєшся й думаєш, хто сьогодні помре. Я втомився чекати, що світ знову вигадає спосіб нас прикінчити.

Він усміхнувся й потер обличчя долонями.

– Але все одно страшно.

– Це нормально, – відповіла Мо. – Якщо перестане бути страшно, значить із тобою вже щось не так.

Неподалік Фріп зосереджено жував шматок деревної кори. Кріспіна якийсь час спостерігала за ним, а тоді не витримала:

– Ти впевнений, що це взагалі можна їсти?

– Поняття не маю.

– Тоді навіщо жуєш?

– Бо шлунок ще не здогадався, що це дерево.

Кілька людей мимоволі всміхнулися. Усмішки вийшли короткі й втомлені, але все одно прозвучали майже неприродно – за останні тижні приводів для них було надто мало.

Трохи далі Орт сидів поруч із Флегмою. Вони довго мовчали, спостерігаючи, як сонце повільно опускається до обрію. Через спеку повітря над землею тремтіло, і здавалося, ніби весь світ плавиться разом із ним.

– Після смерті Сари мені здавалося, що я більше не маю права дивитися на когось іншого, – раптом сказав Орт.

Флегма запитально глянула на нього.

– Чому?

– Бо це виглядало б як зрада.

Він задумливо провів долонею по обличчю.

– Але потім я зрозумів одну річ. Якщо все може закінчитися завтра, то витрачати час, що лишився, на провину – ще безглуздіше. Я більше не хочу відкладати життя на потім.

Кілька секунд Флегма мовчала. Потім обережно вклала свою долоню в його руку. Вони не сказали більше нічого. Іноді людині достатньо просто знати, що поруч є хтось інший.