РОЗДІЛ 31

Планета Валентайна

З кожним кроком повітря ставало дедалі важчим, ніби тунель повільно видихав на них усю накопичену за роки вогкість, пил і темряву, і навіть ліхтарі вже не стільки освітлювали шлях, скільки виривали з мороку окремі шматки реальності, не даючи зрозуміти, що ховається між ними. Десь у глибині стін розмірено й глухо капала вода – як годинник, якого ніхто не мав чути, але який усе одно продовжував відмірювати час цього підземного світу.

Голос отця Резіла звучав частіше за інших, і в його спокої вже з’явилося щось майже нав’язливе – як у людини, що повторює одне й те саме не тому, що впевнена, а тому, що боїться: якщо замовкне, все довкола остаточно розсиплеться.

– Тримайтеся правого тунелю, – знову сказав він, уже вкотре повторюючи те саме.

Сара йшла, притискаючи Менді до себе, і відчувала, як дівчинка з кожним кроком чіпляється все сильніше, ніби самі стіни могли її забрати, якщо відпустити хоча б на мить.

– Ми ж знайдемо вихід? – тихо спитала Менді, і її голос видався занадто маленьким для цього величезного підземного простору.

Сара на секунду сповільнилася – всередині щось перечепилося й боляче просковзнуло, – але вона все ж поцілувала доньку в скроню й відповіла так упевнено, як тільки могла:

– Звісно, знайдемо.

– А тато теж шукає вихід?

Цього разу пауза затягнулася довше. Але Сара змусила себе рухатися далі, не дозволяючи собі зупинитися.

– Так, люба, – нарешті сказала вона, і сама відчула, наскільки ця брехня схожа на молитву, у яку вже ніхто не вірить, але все одно продовжує повторювати.

Вони вийшли до розвилки: один прохід був завалений бетонними плитами, ніби хтось навмисно перекрив шлях, другий – тягнувся в глибоку темряву, вузьку, вологу, з повітрям, що здавалося холоднішим і чужим. На землі виднілися сліди черевиків – ще свіжі, і це було гірше за будь-які завали, бо означало: тут уже хтось пройшов зовсім недавно.

Фріп присів навпочіпки й провів пальцями по сліду, не кваплячись із висновками, ніби сподівався, що помилка зможе виправити реальність.

– Недавні, – коротко мовив він.

Еліот підняв ліхтар вище, висвітлюючи тунель попереду, і напруга в його голосі стала майже відчутною фізично.

– Обережно.

І в ту ж мить попереду щось ворухнулося – спершу ледь помітно, ніби сама темрява зрушила з місця, а потім пролунали кроки: швидкі, численні, надто впевнені, щоб бути випадковістю.

– Назад! – різко крикнув Еліот.

Але було пізно.

З бокового тунелю висипалися люди, і це зовсім не скидалося на зустріч – радше на зіткнення двох різних напрямків одного й того самого безумства. Військові куртки, арматура, труби, ліхтарі, що різали очі світлом – усе рухалося з такою злагодженістю, ніби їх хтось заздалегідь скерував у одну точку.

Орт ішов попереду, поруч із доктором Грінчем, а за ними – Флегма, Флер та ще кілька людей з іншої групи, і в цьому збігу було щось майже знущальне, ніби сам світ вирішив звести всіх, хто залишився, в одному вузькому коридорі.

– НЕ РУХАТИСЯ! – крикнув хтось із військових, і звук ударився об стіни та повернувся назад, помножений і спотворений.

Менді здригнулася й ще сильніше притиснулася до Сари, Мо різко підняла трубу, а Кріспіна втиснулася в стіну, ніби намагалася зникнути з простору, який раптом став занадто тісним для такої кількості людей.

– Якого чорта… – видихнув Фріп, не відводячи погляду від протилежної групи. – Як вони нас знайшли?

Отець Резіл стояв трохи позаду групи, задерши голову в бік темряви під стелею, і шепотів слова так голосно, ніби намагався достукатися до самих небес. Один із військових раптом усміхнувся.

– Бачите? – сказав він. – Тут чудова акустика, а ваш святий отець молиться занадто гучно. Схоже, Бог таки на нашому боці.

Він підняв палець угору, вказуючи на вентиляційні решітки. Люди не одразу зрозуміли, до чого він веде, але тунель уже сам почав відповідати їм: десь далеко в системі вентиляції прокотилися відлуння голосів, і за кілька секунд стало очевидно, що жодне сказане слово тут не зникає – воно йде далі трубами, розмножується і повертається з усіх боків, уже спотворене, ніби сам простір почав із ними розмовляти.

Отець Резіл зблід так різко, наче з нього витягнули все повітря одразу. Він повільно підвів погляд до стелі, до чорних решіток, за якими починався ще один рівень цього лабіринту, і вперше за весь час його впевненість дала тріщину.

– Ні… – видихнув він.

І його власний голос повернувся до нього ж, перекручений, чужий, ніби тунель не просто повторив слова, а висміяв їх. Він опустив руки й більше ні на кого не дивився, бо раптом усвідомив: він більше не контролює нічого навколо, і навіть віра тепер працює не на нього, а проти нього.

– Я… – почав він, але замовк, бо далі не було нічого, що могло б звучати переконливо.

Військовий знову хмикнув.

– Не переймайтесь, святий отче. Бог просто показав нам дорогу.

– Замовкни, – тихо, майже беззвучно сказав Резіл, але в цьому шепоті вже не залишилося влади.