РОЗДІЛ 30

Планета Семвела

Підніжжя гори залишилося позаду, але там усе ще було чимало людей. Хтось був надто старий для довгого підйому, хтось не встиг оговтатися від ран, а хтось просто не вірив, що на вершині знайдеться щось, окрім нових запитань. Тому серед розбитих укриттів, мокрої землі й нагромадження каміння поволі народжувався новий табір.

Люди знову займалися тим самим дивом, яке в них завжди виходило найгірше і найкраще водночас, – вони будували життя. Хтось вбивав у землю кілки й натягував між ними шматки брезенту, хтось складав невисокі стіни з каміння, зібраного на схилі. Декілька людей розбирали рештки зруйнованих будинків на дошки й балки, сперечаючись, як краще зміцнити дахи. З боку це виглядало майже безглуздо: після повеней, спеки, холоду, метеоритів і нескінченної низки смертей спроби звести черговий прихисток скидалися на дитячу гру проти світу, який, здається, вирішив остаточно позбутися своїх мешканців. Але люди все одно будували.

Неподалік кілька жінок розпушували землю під майбутні грядки. Ґрунт був важкий, вологий, із камінням і уламками старого коріння, проте вони не зупинялися.

Час від часу табір завмирав. Високо в небі з’являлася нова вогняна смуга – метеорит входив в атмосферу десь за горизонтом, лишаючи по собі довгий слід сліпучого світла. На кілька секунд небо ставало майже білим, тіні зникали, а людські обличчя ніби вирізьблювалися з каменю. Хтось хрестився, хтось шепотів молитви, хтось просто дивився вгору, поки світло не згасало. А потім усі поверталися до роботи.

Зовсім інакше виглядала група, що підіймалася до вершини.

Еліот тримався поруч із Кріспіною. Час від часу він допомагав їй долати особливо круті ділянки, інколи вона підхоплювала його за руку, коли земля починала осипатися під ногами. Після всього, що вони пережили, сперечатися про те, хто кому більше допомагає, просто втратило сенс.

Трохи позаду йшов Фріп, який використовував знайдений посох не стільки як опору, скільки як спосіб перевіряти підозрілі ділянки стежки.

– Якщо я зірвуся вниз, – оголосив він після чергового підйому, важко переводячи подих, – офіційно звинувачую гору в упередженому ставленні до красивих людей.

– Тоді тобі нічого не загрожує, – сухо відповіла Мо.

– Ось за що я тебе ціную – за підтримку.

– Неправда. За їжу.

– Це теж.

Тобіш тягнув на спині величезний рюкзак і кожні десять хвилин запевняв усіх, що більше не зробить ані кроку. Після цього проходив ще сто метрів і починав скаржитися заново.

Клементина піднімалася разом з усіма, хоча мала вигляд людини, яка бере участь не в експедиції тих, хто вижив, а в науковій екскурсії.

– Якщо гора справді вулканічного походження, – промовила вона, уважно розглядаючи схил, – то з цієї висоти вже мали б бути помітні сліди давніх лавових потоків.

– Клементино, – застогнав Тобіш, – ми піднімаємося до вершини кінця світу.

– Саме тому спостереження особливо цінні.

– Іноді мені здається, що катастрофи трапляються виключно для того, щоб тобі було що досліджувати.

– Дякую. Я сприймаю це як комплімент.

Трохи осторонь ішли Флегма й Флер. Вони майже не розмовляли, але час від часу переглядалися – коротко, ніби перевіряючи, що обидві ще тут і все ще йдуть далі.

Підйом ставав дедалі важчим. Повітря холоднішало, а табір унизу поступово зменшувався, перетворюючись на розсип крихітних плям на схилі. Люди звідси скидалися на мурах, які вперто тягнуть свій мурашник угору, навіть коли хтось постійно намагається його знищити.

Кілька разів група зупинялася перепочити. Тоді всі мимоволі озиралися назад – на табір, на долину, на світ, який усе одно продовжував існувати попри здоровий глузд. А потім знову рушали вище.

Зрештою постаті внизу майже розчинилися в кам’янистому схилі. Рухалися повільно, виснажено, час від часу спотикалися й підхоплювали одне одного, але ніхто не повертав назад.

***************************************************

Планета Валентайна

Тунель не мав відчуття часу. Тут не існувало ані ранку, ані вечора, не було навіть натяку на те, що день колись завершується. Лишалася тільки волога темрява, однакова в усіх напрямках, ніби світ колись склали навпіл і заховали глибоко під землю. Світло виривало з мороку лише кілька метрів шляху, решта ж розчинялася в чорнилі пітьми. Під ногами хлюпала вода, стіни вкривали плями плісняви й потьоки вапна, а десь далеко над головами ледь відчутно тремтіла земля. Час від часу зверху осипався пил або долинав глухий удар – ніби віддалений грім, приглушений товщею бетону й каменю.

Еліот зупинився біля стіни й провів долонею по шорсткій поверхні. Під шаром бруду ще можна було розгледіти старі технічні позначки й вицвілі стрілки.

– Це старі комунікації, – сказав він. – Їх будували ще до війни. Бабуся розповідала. Такі тунелі використовували як укриття. Тут мали бути аварійні склади, технічні вузли й пости обслуговування.

– Тобто ми не перші, хто вирішив перечекати кінець світу під землею, – втомлено видихнула Мо.