РОЗДІЛ 29

Боги

Семвел зручно вмостився на хмарному виступі свого спостережного крісла й видихнув – глибоко, майже театрально. Десь унизу, в прозорій глибині простору, мерехтіли міста двох планет, ніби хтось розсипав по темряві жмені живих іскор.

– Знаєш, – почав він, не відводячи погляду від цього крихкого мурашника цивілізацій, – інколи мені здається, що було б непогано просто пройтися там унизу. Не тоді, коли все валиться, не під час катастроф, не коли люди рятують свої домівки й одне одного від вогню чи повеней. А просто так… Побачити, як вони сміються, як сперечаються про дрібниці, як щось створюють, навіть не усвідомлюючи, що саме.

Валентайн скептично підняв брову, ніби почув пропозицію пообідати в компанії щурів у підвалі.

– Насолоджуватися людьми? – перепитав він таким тоном, у якому було більше втомленої іронії, ніж здивування. – Ти це серйозно після всього, що ми бачили? Сем, це істоти, які здатні за двадцять секунд перетворити будь-яке свято на сварку й отруїти повітря самим фактом свого існування. Боюся, тебе засмутить, якщо я знову когось кину у вогонь.

Семвел усміхнувся – так щиро й наївно, що Валентайн мимоволі пирхнув.

– Ось саме їхня недосконалість і робить їх… прекрасними, – м’яко заперечив він. – Вал, ти тільки уяви: це ж як відпустка. Без апокаліпсисів, без ставок, без спостережень із висоти. Просто бути поруч і дивитися.

Вал похитав головою, але куточки його вуст ледь помітно смикнулися – майже усмішка, яку він би, за звичкою, заперечив.

– Гаразд, припустімо, – сказав він, трохи нахилившись до Сема. – Але якщо ми вже блукатимемо серед цих твоїх “маленьких радощів”, пам’ятай: я залишаю за собою повне право сміятися з них. І з тебе. Особливо з тебе.

Семвел розсміявся, і його сміх розтікся порожніми просторами між світами, ніби тепла хвиля в холодному вакуумі.

– Один день без катастроф, без сарказму, без твого вічного цинізму й колючих коментарів. Просто спостерігати… – він на мить замислився, дивлячись униз. – Може, справді варто влаштувати собі такий день. Після того, як я виграю спір. А може, й не один.

Вал похитав головою, але в його погляді з’явилося дивне, майже людське зацікавлення.

– Хм… Не знаю, чи я це переживу.