РОЗДІЛ 28

Планета Валентайна

Вранці, коли розтанув останній сніг, повітря раптом запахло попелом. Фріп ішов останнім і раз у раз озирався через плече; за ним тяглася розмокла земля, а те, що ще вчора було вулицями й будинками, тепер скидалося на мокру, обгорілу книгу, вкинуту в бруд і розтоптану чиєюсь байдужою ногою. Стирчали балки, уламки меблів, почорнілі віконні рами, і серед цього час від часу траплялися надто звичайні речі – дитячий чобіток, каструля, колесо від велосипеда – від чого ставало тільки гірше.

Вітер тягнув дорогою сіру пилюку, і вона липла до мокрих облич, скреготіла на зубах.

 – Давайте швидше, – сказала Мо. Вона йшла попереду, тримаючи Патрицію за лікоть, а Сара несла Менді – вже важко, незграбно, постійно підкидаючи її вище, бо руки німіли. Дівчинка мовчала, лише дивилася в небо.

Небо більше не було синім – воно стало тьмяним, іржавим, ніби над світом розтягнули стару металеву стелю. По ньому повільно проступали світні смуги, а десь далеко падали метеорити – як сліди, як вогняні подряпини, від яких неприємно стискалося всередині.

 – Схоже на сльози Бога, – тихо сказала Патриція.

Фріп стискав у руках знайдену раму від дитячого велосипеда. Метал був холодний і липкий від бруду; справжньою зброєю це не ставало, але йти з порожніми руками було ще страшніше.

Десь далеко знову глухо вдарило, і земля ледь хитнулася під ногами – Менді втиснулася обличчям у шию Сари.

 – Вони падають усе ближче, – пробурмотів Нолан.

 – Ми вже це помітили, – різко кинув Тобіш.

Останні кілька годин вони майже не розмовляли: сил вистачало тільки на кашель та спотикання об уламки асфальту. Попереду, крізь дим, почав проступати чорний провал – вхід до старої каналізації, як сказав Шейн. Величезна бетонна труба, що йшла вглиб землі, збудована ще у часи воєн між державами, коли стіни робили настільки товстими, ніби заздалегідь знали: одного дня людям доведеться ховатися не від бомб, а від самого неба.

– Там хоча б нічого не падає, – сказав Нолан.

 – А якщо затопить? – спитала Кріспіна.

 – Краще втонути, ніж щоб тобі голову каменем розірвало.

 – Дякую, заспокоїв, – сухо відповіла вона.

Хтось нервово хмикнув. Мо зупинилася і озирнулася назад.

 – Думаєте, вони все ще йдуть за нами?

 – Звісно йдуть, – відповів Тобіш. – Вони тепер до кінця шукатимуть решту.

– Бо папірець сказав, що виживе один? – втомлено кинула Патриція. – Серйозно?

 – А якщо це правда? – тихо мовив Нолан.

Усі подивилися на нього. Він лише знизав плечима:

 – Та яка різниця, бог це чи шоу? Якщо має лишитися один – значить, решта мають померти. От вони й вирішили допомогти правилам.

– Тоді вони ідіоти, – різко сказала Мо. – Якщо хтось вигадав хворі правила, це не означає, що їм треба підкорятися.

 – Люди завжди підкоряються, – буркнув Тобіш. – Особливо коли страшно.

У небо знову прочертила вогняна смуга – цього разу значно ближча. Вона була настільки яскрава, що на кілька секунд зникли всі тіні, а мокрий асфальт попереду спалахнув білим світлом. Гул наростав із кожною миттю, змушуючи інстинктивно втягувати голови в плечі.

Кілька дрібних камінців ударилися об дорогу попереду, підскакуючи по асфальту й лишаючи за собою короткі шлейфи диму та розсипи іскор. Один із них упав у калюжу – вода миттєво зашипіла й перетворилася на хмарку пари. Інший пробив мокрий асфальт, залишивши по собі чорну димну вирву завбільшки з кулак.

Менді схлипнула й притислася до Сари так міцно, ніби намагалася сховатися всередині неї.

 – Мамо…

Сара ще сильніше обійняла доньку й поцілувала її у волосся, що пахло димом і дощовою вогкістю.

 – Майже дійшли, чуєш? Ще зовсім трохи. Скоро будемо в безпеці, – сказала вона, хоча сама в ці слова не вірила, але продовжувала говорити їх, наче заклинання.

Нолан, який ішов трохи позаду, раптом різко зупинився. Щось у його обличчі змінилося: зникла втома, зникла звична іронія – залишилася лише настороженість. Він повільно озирнувся назад.

 – Там хтось є.

Люди завмерли миттєво. Мо обернулася першою.

 – Де?

Нолан показав рукою вздовж дороги. Позаду, серед сірої пилюки й ржавого світла, справді рухалися силуети. Спершу це були лише темні плями на тлі зламаного світу, але вони швидко наближалися, ставали більшими, чіткішими. Люди. Багато людей.

Фріп відчув, як усередині неприємно стислося. Тобіш вилаявся крізь зуби. Тепер їх уже можна було розгледіти – вони бігли. Група переможців. Вони стрімко скорочували відстань, перескакуючи завали й уламки машин. Навіть звідси було видно зброю в їхніх руках: арматуру, труби, кілька гвинтівок. Один із військових щось кричав, розмахуючи рукою.

– Чорт… – видихнув Тобіш. – Швидко всередину. Швидко!

Кріспіна зблідла.

 – Вони нас помітили!