РОЗДІЛ 27

Планета Семвела

Мо не відчувала ніг. Спочатку зникли пальці, потім ступні, далі холод дістався до колін і ніби з’їв усе, що було нижче. Вона йшла лише тому, що за звичкою продовжувала переставляти ноги. Десь позаду Еліот підтримував Ґреґа, майже тягнучи його на собі – після укусу вовка той помітно шкутильгав. Рану якось перев’язали смугами тканини, але кров усе одно час від часу проступала крізь пов’язку й намерзала темними кірками. Кожен крок давався йому з боєм: інколи він тихо шипів крізь зуби, інколи просто стискав щелепи й мовчав.

Кріспіна йшла поруч з Еммою, тримаючи її під лікоть. Дівчина дедалі частіше спотикалася й дедалі рідше підіймала голову. Доктор Грінч плентався трохи позаду й щось бурмотів собі під ніс. Спершу Мо подумала, що він розмовляє сам із собою, але згодом зрозуміла – він молиться.

Десь усередині них ще жевріла думка, що попереду може трапитися прихисток. Дім. Печера. Покинутий сарай. Що завгодно. Але вони йшли вже другу годину після нападу вовків, а навколо нічого не змінювалося – лише безкінечні білі пагорби, засніжені дерева й сіре небо, яке ніби опускалося все нижче й нижче.

Вітер майже вщух, та від цього ставало тільки гірше. Тепер холод не бив у обличчя поривами – він проникав повільно, спокійно й упевнено, як вода крізь тріщину: заповзав під одяг, під шкіру, у суглоби.

Мо раптом усвідомила, що дивиться на власні черевики й не може згадати, скільки часу минуло. Пів години? Три? Цілий день?

Попереду Емма знову перечепилася – цього разу серйозно. Коліна підломилися, і вона майже впала в сніг, але Кріспіна встигла її втримати.

– Обережно!

Емма спробувала відповісти, але замість слів вирвався важкий напад кашлю. Її зігнуло навпіл. Кашель був глибокий, вологий, болісний – здавалося, кожен вдих дряпає легені зсередини. Доктор Грінч пришвидшив крок і підійшов ближче.

– Нам треба зупинитися, – прохрипів він.

– Ми не можемо… – видихнула Кріспіна. – Ми замерзнемо…

– Якщо підемо далі – теж замерзнемо, – сказав Еліот.

Його голос звучав спокійно, але Мо чула, як він тремтить. Ґреґ несподівано хмикнув:

– Чудовий вибір. Померти стоячи чи померти лежачи.

– Заткнися, – втомлено кинула Мо.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного. Потім Ґреґ раптом похитнувся від болю й мимоволі схопився за поранену ногу – усмішка зникла миттєво. Мо побачила, як він зблід.

Еліот обережно підтримав його.

– Покажи.

– Не треба.

– Ґреґ.

– Я сказав – не треба, Еліоте.

Але Еліот усе одно присів і відгорнув край пов’язки. Кріспіна тихо вилаялася. Навіть у сутінковому світлі було видно, що рана виглядає погано: шкіра навколо укусу розпухла й потемніла, а на тканині застигли бурі плями крові.

– Чорт…

– Я знаю, як виглядає нога, – буркнув Ґреґ. – Дякую.

– Ти взагалі можеш іти?

– Поки що можу.

– А потім?

Він не відповів.

Мо першою скинула рюкзак у сніг.

– Все. Досить. Розбиваємо табір.

Копати почали майже одразу – руками, ногами, всім, що траплялося під руку. Хтось знайшов стару алюмінієву каструлю, напівзанесену снігом. Хтось вирвав шматок дошки зі снігового паркану. Сніг виявився щільним і важким: верхній шар був пухким, але під ним лежала спресована крижана маса. Працювали мовчки, дихання виривалося хмарами пари, пальці швидко німіли.

За кілька хвилин Мо перестала відчувати долоні. Вона дивилася на них і бачила лише почервонілу, потріскану шкіру, ніби це були не руки, а щось чуже, що давно відмовилося їй підкорятися.

Кріспіна викопала яму глибше за всіх і буквально зсунулася всередину, як мішок із кістками.

 – Тут хоча б вітру менше.

 – Продовжуй копати, – сказала Мо.

 – Я тебе ненавиджу.

 – Взаємно.

Ще за двадцять хвилин у них вийшло щось, що з натяжкою можна було назвати сніговим укриттям: нерівна яма з піднятими стінками, достатньо глибока, щоб сховатися від вітру й не одразу згадати, що ти взагалі живий.

Емму поклали першою. Вона важко опустилася на розстелені куртки й одразу згорнулася набік, підтягнувши коліна до грудей. Обличчя навіть у тьмяному сірому вечірньому світлі здавалося болісно блідим, щоки вкрилися нерівними червоними плямами, губи потріскалися й пересохли, а дихання виривалося короткими хрипкими поштовхами, ніби кожен вдих був окремим маленьким випробуванням.

Доктор Грінч опустився поруч і обережно торкнувся її чола тильною стороною долоні. Кілька секунд він мовчав, потім насупився і торкнувся знову – так, ніби перевіряв, чи світ не вирішив його розіграти.

 – Вона гаряча.

Мо й без того бачила, що з Еммою щось не так. Вона вже кілька годин ледве трималася на ногах: кашель ставав дедалі важчим, а між нападами вона ніби провалювалася кудись усередину себе і переставала помічати все довкола.