РОЗДІЛ 25

Планета Валентайна

Пальці заніміли настільки, що вже здавалися не частиною тіла – радше чужими, зайвими шматками плоті, які тримаються на чесному слові. Навіть думки стали в’язкими, як замерзлий сироп. Будь-який спогад про тепло – багаття, кружку в долонях, дихання, що зігріває пальці, – доводилося витягати з пам’яті зусиллям, ніби він був захований десь під товстим шаром льоду й снігу.

Ззовні пролунав скрип снігу, і цей звук у тиші табору різонув, як тривога. Нолан першим опинився біля виходу, відкинув щільну тканину, що заміняла двері, й на мить застиг, не вірячи тому, що бачить. Шейн повільно йшов до них, важко переставляючи ноги, а за собою тягнув щось металеве, громіздке, явно не призначене ні для цього місця, ні для цих людей. Спершу це було схоже на мотлох, ще одну безглузду знахідку, але коли він підійшов ближче, стало ясно – це обігрівач.

– Обігрівач?! – вирвалося в Нолана раніше, ніж він устиг усвідомити власний голос.

Це був старий бензиновий обігрівач: іржавий, із потертим корпусом і потемнілими ручками, але всередині нього щось клацало, і в цьому механічному подиху було майже абсурдне відчуття життя. Він виглядав так, ніби давно мав би не працювати, і саме тому здавався дивом. Шейн опустив його на сніг і сам опустився поруч.

– Знайшов біля старої станції, – видихнув він. – Там нікого не було. Тільки мертві голуби, миші… і це.

Нолан дивився на обігрівач так, ніби той міг щезнути від найменшого моргання. У грудях наростало дивне відчуття – не радість і не полегшення, а щось болісно крихке, схоже на надію, до якої страшно торкатися, бо вона може розсипатися від найменшого руху. Він майже зробив крок уперед, щоб схопити Шейна за плечі, майже засміявся від полегшення, майже щось сказав – але не встиг.

Позаду підійшли люди. Спершу Рой, потім один із військових, а слідом ще двоє. Вони рухалися без метушні, без емоцій – так, ніби все вже давно вирішено, а зараз відбувається лише формальність. Погляди одразу впали на обігрівач, і в цих поглядах не було нічого, крім розрахунку.

– Це нам потрібно, – коротко сказав військовий.

Шейн повільно підняв голову, ніби йому довелося пробитися крізь опір власного тіла.

– Ви вже все собі забрали, – хрипко відповів він. – У вас є ковдри, намети, зброя. А в нас тут діти й хворі люди. Це єдине, що може не дати їм замерзнути цієї ночі.

– У нас наказ, – спокійно мовив військовий. – Будь-яка техніка під контролем.

– Який ще наказ? – Нолан ступив уперед, і в цьому русі було більше втоми, ніж агресії, але голос усе одно зірвався. – Ваші командири зникли. Хто взагалі зараз віддає накази?

Відповіді не було. Військовий просто подивився на нього – і в цьому погляді не було потреби сперечатися. Потім він повільно опустив руку до зброї. Повітря між ними стало густим, майже твердим, і Нолан інстинктивно відступив на пів кроку.

Шейн кілька секунд мовчки дивився на це, а тоді тихо сказав:

– Забирайте.

Військовий кивнув, і обігрівач підняли. Метал скреготнув по снігу, лишаючи за собою нерівну лінію, ніби короткий слід чийогось щойно вкраденого тепла.

***

Емма кашляла так, ніби кожен вдих доводилося буквально виривати з тіла силою. Звук був сухий, уривчастий, із хрипами, що чіплялися за повітря й не відпускали його до кінця. Щоразу, коли її батько, доктор Грінч, нахилявся до неї, щоб перевірити дихання чи просто переконатися, що вона ще тут, Нолан відчував, як усередині нього щось стискається в болючий вузол. Це не була звична жалість – ту він давно десь загубив. Радше роздратування, що поволі переходило в злість, бо він бачив: людина, яка мала б рятувати, виявляється такою ж безсилою, як і всі інші, і від цього ставало лише гірше.

Шейн з’явився біля входу знову – весь у снігу. Йшов повільно, але в руках тримав той самий обігрівач, і тепер було очевидно: він його не просто знайшов – він його відбив. Метал був подряпаний ще сильніше, корпус змістився, а на дротах виднілися сліди грубого ремонту.

 – Ще один? – видихнула Кріспіна, не вірячи власним очам.

 – Той самий, – прохрипів Шейн. – Вони його сховали. Закрили, ніби він їхній особистий. Поки їх відправили перевіряти периметр, я забрав. Схоже, вони навіть не зрозуміли, як його вмикати. Тупі.

Він поставив обігрівач у центр укриття, і на мить усім здалося, що повітря всередині справді стало менш ворожим. Та Нолан помітив інше – на куртці Шейна була кров.

– Ти… – почав Нолан, але слова застрягли.

Шейн одразу зрозумів, про що йдеться, і просто похитав головою, не даючи питанню навіть народитися. Нолан перевів погляд на дівчину, яка знову зайшлася кашлем, і раптом згадав, як Шейн колись сидів біля вогню й говорив про себе так, ніби це не мало жодного значення. Тоді розмова була випадковою, майже порожньою, аж поки хтось прямо не запитав, чи є в нього діти. Шейн тоді трохи помовчав, дивлячись у полум’я.

– Син, – сказав він спокійно, так, ніби повідомляв прогноз погоди. – Хороший хлопець.

Більше він нічого не додав, але й того було достатньо: без жодної паузи, без спроби пояснити чи пом’якшити. Було зрозуміло – хлопчика давно з ним немає, і жодні запитання вже не повернуть його назад. Може, він теж десь залишився в такому самому снігу? Може, Шейн тепер рятував чужих дітей лише тому, що свого вже не зміг урятувати.