РОЗДІЛ 24

Планета Семвела

На четвертий день холоду навіть думки почали примерзати. Люди майже перестали говорити – слова ніби застрягали всередині, не доходячи до губ. Еліот стояв біля стіни печери, зведеної з решток покинутого складу та випадкового мотлоху, який ще якимось дивом тримався купи. Вітру тут не було, але холод усе одно висів у повітрі важкою, липкою завісою: він просочувався крізь одяг, осідав на шкірі й змушував людей інстинктивно тулитися ближче до багаття, яке давно вже давало більше диму, ніж тепла.

Того ранку Клементина вийшла назовні й повернулася з виразом, що не обіцяв нічого доброго. На її щоках застигли дрібні голочки інею, а на віях поблискували крихітні кристали льоду. Вона одразу дістала зім’ятий блокнот, ніби тримала в руках щось значно важливіше за будь-який ковток тепла.

 – Послухайте… я спостерігала. І записувала. Усі катастрофи. Потоп – п’ять днів. Спека – п’ять днів. Зараз… – вона перегорнула кілька сторінок, – зараз четвертий день холоду. Завтра буде п’ятий.

 – Ти впевнена? – Тобіш потер змерзлі долоні, намагаючись розігнати кров.

 – Настільки, наскільки взагалі можна бути впевненою в тому, що відбувається навколо нас.

Вона простягнула блокнот. Сторінки були списані дрібним, щільним почерком: дати, стрілки, розрахунки, короткі примітки, схожі радше на спробу втримати розум у хаосі, ніж на звичайні записи.

 – Це закономірність, – продовжила Клементина. – Усе відбувається надто точно. Надто регулярно.

 – За розкладом, – тихо кинула Мо.

 Клементина ледь кивнула.

 – Саме так. І це мені не подобається.

У печері стало тихіше, ніж зазвичай. Навіть ті, хто раніше відмахувався від її теорій, тепер слухали уважніше.

 – Вони не закінчаться, – сказала вона після короткої паузи. – Катастрофи циклічні. Ми не виживаємо після випадкових лих – ми проходимо послідовність етапів.

 – Що ти маєш на увазі? – озвався отець Резіл.

 Клементина підвела погляд, і в її очах було те холодне вперте світло, яке з’являється у людей, коли вони вже не шукають відповіді – вони їх оголошують.

 – Я маю на увазі, що це надто схоже на систему.

 – На уряд? – перепитали з темряви.

 – Можливо. Будь-яке природне явище має відхилення. Навіть кліматичні катастрофи не працюють як годинник. А тут усе повторюється без збою.

 – Ти хочеш сказати, що цим хтось керує? – запитала Сара.

 – Я хочу сказати, що бачу закономірність.

 – А якщо це просто збіг?

 Клементина подивилася на нього так, ніби він щойно запропонував перевіряти математику молитвою.

 – Збіг один раз – можливо. Два рази – уже дивно. Сім разів підряд – це система.

Еліот відчував, як розмова повільно змінює форму, ніби сама реальність у печері зміщує кут. Ще кілька днів тому вони сперечалися про дрова й залишки їжі, про те, хто піде назовні і чи варто взагалі виходити. Тепер вони намагалися зрозуміти сенс того, що з ними відбувається. І саме цього він боявся найбільше. Бо в його кишені лежала річ, яка могла зробити все ще гіршим.

Він машинально торкнувся паперу крізь тканину куртки – і від цього жесту всередині неприємно стислося. Мо це помітила одразу й ледь помітно похитала головою: не треба. Але Еліот уже знав, що мовчати далі не вийде. Клементина мала рацію – якщо катастрофи справді йдуть за сценарієм, то цей аркуш не може бути випадковим.

Він повільно підвівся.

 – Це ще не все, – сказав він.

Кілька облич одразу повернулися до нього.

 – Що значить “не все”? – перепитав Тобіш.

 Еліот ковтнув повітря – сухе, холодне, ніби воно теж відмовлялося йти в легені. Потім витяг із внутрішньої кишені складений аркуш із потьмянілими золотими візерунками по краях.

Кілька секунд ніхто не розумів, на що дивиться. А потім Сара насупилася й тихо запитала:

 – Що це?

Люди почали підводитися зі своїх місць. Хтось підсунувся ближче до вогнища, щоб краще роздивитися папір, хтось залишився сидіти, але витягнув шию.

– Я з Мо й Еммою знайшли це ще на самому початку, – сказав він. – Тоді це здавалося повною безглуздістю.

Мо підвелася поруч із ним. Вона мала такий вигляд, ніби заздалегідь знала, чим усе закінчиться.

– Бо воно й справді було схоже на безглуздість, – сказала вона. – Дивний папірець, дивні слова. Ми тоді все ще думали, що це чийсь розіграш або просто сміття, яке випадково опинилося серед речей.

Тобіш простягнув руку.

– Дай сюди.

Еліот на мить завагався, а потім передав аркуш. Кілька людей одразу наблизилися ще ближче. Тобіш довго розглядав папір, потім передав його Сарі. Та провела пальцями по кольорових символах і насупилася. Далі аркуш опинився у Шейна, потім у Клементини. Папір переходив з рук у руки, і разом із ним по табору розповзалося щось неприємне й невловиме. Спочатку це була просто цікавість. Потім – підозра. А потім почали з’являтися запитання.