РОЗДІЛ 22

Обидві планети

Небо, яке майже тиждень виглядало як пересмажений млинець, нарешті полиняло до м’якої сірої рівноваги, і навіть сонце визирнуло з таким виглядом, ніби виправдовувалося: “А що, я хіба запізнилося?”

Еліот розплющив очі від відчуття, яке спершу навіть не зміг упізнати. Воно не було ні холодом, ні спекою, ні колючим вітром, ні липкою задухою. Воно було… нормальним. Його тіло не прилипало до ковдри, повітря не дряпало легені, навіть голова не пульсувала болем. Настільки незвичний стан, що він сів, підвівся і довго дивився в простір, ніби світ треба було заново зібрати в голові. Земля під ним була вологою, мох під пальцями напився роси, і коли він потягнувся – не застогнав, що вже само по собі здавалося підозрілим дивом.

Мо пройшла повз із чайником, у якому щось могло бути чаєм, а могло й не бути, і кивнула йому: – Прокинувся, герой. Сьогодні можна навіть не вмирати.

 Еліот криво всміхнувся, протираючи очі: – Який щедрий прогноз.

Він підвівся й помітив, що біля яру вже зібралися люди. Вони щось гаряче обговорювали, хтось кричав, хтось сміявся – і ця суміш звучала майже неприродно після всього, що було раніше. Він рушив туди, і з кожним кроком серце билося вже не від тривоги, а від якогось забутого передчуття.

На самому краю яру дзюрчав тонкий, але справжній струмок. Прозора вода бігла по камінню, блимаючи в ранковому світлі, ніби не вірила, що їй дозволили існувати. Тобіш дивився на неї з підозрою: – Фріп, ущипни мене.

 Фріп не став щипати, просто опустив палець у воду й одразу смикнув назад: – Справжня! І холодна!

 Кріспіна сміялася, Сара тримала Менді за плечі, а дівчинка дивилася на потік так, ніби перед нею відкрили різдвяне диво.

Еліот опустився навколішки, зачерпнув воду – і вона обпекла, але навпаки: освіжила так, що по шкірі пішли мурахи. Він пив жадібно, ніби намагався запам’ятати сам смак цього моменту, і навіть не одразу зрозумів, що по обличчю течуть то краплі, то щось схоже на сльози. Флегма підняла підборіддя: – Я ж казала, що все налагодиться. Я шкірою відчуваю зміни.

 Флер закотила очі: – Мамо, ти завжди “шкірою відчуваєш зміни”. Учора ти казала, що спека – це до добра.

 – Так і є! – гордо відповіла Флегма. – От і добро прийшло.

Орт неподалік удавав байдужість, але його погляд затримався на Флегмі й Флер трохи довше, ніж було б “випадково”, і на губах у нього з’явилася ледь помітна усмішка. Еліот майже не слухав розмови – він дивився, як тече струмок, як Клементина присіла біля води й занурила смужку паперу, перевіряючи кислотність, як Шейн, ще вчора згорблений від спеки, тепер рухається різко й енергійно. Струмок здавався надто тонким, надто крихким, щоб йому довіряти, але все довкола було дивно теплим, живим і справжнім, і втрачати це не хотілося нікому.

За якийсь час люди почали прати одяг і змивати з рук кіптяву днів. Хтось уперше за довгий час мив обличчя знову і знову, ніби не вірив, що вода не зникне через хвилину. Менді сиділа біля струмка й запускала листочки за течією, уявляючи, що це кораблі. Навіть найпохмуріші раптом заговорили голосніше – жарти знову стали жартами, а не способом не з’їхати з глузду. І все ж час від часу хтось кидав погляд на обрій: ніхто не поспішав повірити повністю, і кожен дотик до води супроводжувався короткою внутрішньою думкою: “а раптом зараз усе зникне?”. Але вода не зникала.

Еліот увесь день рухався ніби в напівсні, допомагаючи іншим збирати воду: підставляв долоні під струмінь, складав жолоби з іржавих листів металу, різав пластикові пляшки, перетворюючи їх на імпровізовані воронки. День тягнувся рівно й спокійно, люди не помічали, як сонце повільно зміщується по небу, бо були зайняті простими речами, які раптом знову стали важливими – такими, без яких світ не тримається.

Ближче до вечора пішов дощ. Дошки, каміння, тенти – усе було звернене вгору, ніби світ раптом вирішив щось благально просити в неба. Люди бігали, розставляли відра, чашки, каски. Фріп спорудив якусь дивну конструкцію з радіоантени та каструлі й із гордістю заявив, що тепер це “гідропідсилювач точкового збору опадів”.

Спершу це навіть не був дощ у звичному сенсі – радше поодинокі важкі краплі, що падали з паузами, ніби небо ще вагалося. Але краплі ставали дедалі частішими, і за кілька хвилин світ уже звучав інакше: рівномірно, глухо, заспокійливо шумів дощ, і в цьому звуці було щось майже дивовижне.

Вода стікала з неба як дар, як обіцянка. Еліот стояв із розкуйовдженим волоссям у мокрій сорочці й сміявся, як дитина. У цей момент його худорляве обличчя з різкими вилицями та трохи кривим носом здавалося по-своєму красивим – не тією глянцевою красою кінозірок, а тією, якою бувають красиві дерева, що гнуться під бурею, але не ламаються. Його очі – темно-карі, майже чорні – мали той вираз, який, одного разу помітивши, вже не забуваєш: уважний, але ніби спрямований звідкись здалеку.

Він встиг перепробувати різні підробітки – водій, листоноша, диспетчер на будівництві, продавець. Знав, як не розсипатися серед рутини. І все ж останніми днями відчував: тут, серед цих дощок, каміння й виснажених людей, він був потрібніший, ніж будь-коли. Ніби став кимось іншим. Або ж нарешті – самим собою.

Коли Кріспіна підійшла й запитала, скільки води може вмістити відро, він відповів не одразу – дивився, як по її щоці повільно сповзає крапля дощу.