РОЗДІЛ 21

Обидві планети

Радіо тріщало так, ніби говорило крізь вогонь.

Фріп тримав його обома руками, наче один невдалий рух міг знову повернути їх у тишу.

 – …зв’язок із материком втрачено… – прохрипів голос. – …східне узбережжя… пожежі… система охолодження вийшла з ладу…

 Потім пішли перешкоди, шипіння.

 – …якщо хтось чує… організуйте табори… тримайтеся біля води… вдень не виходьте…

Хтось у таборі заплакав.

Голос на мить урвався, а потім повернувся знову – слабший:

 – …температура продовжує зростати… північні станції не відповідають… Пекін… Каліфорнія… Східна Європа… намагаємося зв’язатися з Індією… відповіді немає…

Шипіння. Тріск.

 – …глобальна катастрофа…

Паніка прийшла не криками, а тишею. Ніхто вже не вірив, що хтось прийде на допомогу. Голова боліла. Язик прилипав до піднебіння. Повіки не хотіли підніматися. Усередині накопичувалася порожнеча.

Фріп дивився на радіо так, ніби воно могло перепросити.

 – Що це було? – першим підійшов Тобіш.

Фріп знизав плечима. Потім видавив:

 – Усе погано. Дуже.

Мо стиснула губи. Її очі не кліпали – вона дивилася кудись у пісок.

 – Ну, – сказала вона нарешті. – Значить, ми не одні такі.

Ортон голосно видихнув – більше схоже на закипілий чайник, ніж на людину. Сара міцніше обійняла Менді. Кріспіна закрила обличчя руками. Клементина відкинулася назад, втупившись у небо.

– Ви хочете сказати, – тремтячим голосом запитала Емма, – що тепер… усе згоріло?

– Можливо, – спокійно відповів доктор Грінч із байдужістю, яка майже межувала з приреченістю. – Залишилися окремі осередки. Випадкові зони виживання. Як бактерії на поверхні киплячого супу.

– Ти жахливий утішник, тату, – пробурмотіла Емма.

– Я хірург, а не казкар, – сказав він і відвернувся.

Ще кілька хвилин тому радіо було вікном у зовнішній світ. Тепер воно стало лише підтвердженням того, що зовнішній світ теж помирає.

Але день тягнувся далі. Сонце застрягло над землею й ніяк не могло вирішити, чи настав час йому йти. Люди пересувалися з місця на місце кожні кілька хвилин і просто чекали. Чого саме – ніхто вже не міг пояснити.

До вечора спека стала майже нестерпною. Люди лежали в тіні, притискаючись одне до одного плечима, щоб хоча б трохи прикрити ділянки шкіри, де ще не з’явилися пухирі опіків. Розмов було мало. Ортон сидів, колупаючи землю носком черевика.

– Коли все почалося, я думав, це тимчасово, – сказав він.

– А тепер? – запитала Кріспіна.

Він довго мовчав.

 – А тепер мені здається, що тимчасові – це ми.

Кріспіна підняла голову й криво всміхнулася:

 – Тимчасові, кажеш? Я завжди думала, що в мене буде нормальне життя – робота, відпустки, може, собака. Ми весь час чекаємо, що потім буде як раніше. Що все налагодиться. Тільки знаєш, що смішно? Як раніше вже ніколи не буде. Ми все одно живемо далі. Бо що ще лишається? Лягти й згоріти? Ото вже ні. – Вона трохи почервоніла, кинувши погляд на Еліота. – Я ще не встигла зробити все, що планувала.

– Як думаєш, скільки людей залишилося? – запитала Сара.

– Достатньо, щоб… – Ортон запнувся. – Не знаю. Хочеться сказати “достатньо, щоб усе відбудувати”.

Десь у таборі хтось кашлянув. Хтось тихо застогнав уві сні. Фріп знову спробував упіймати сигнал, але радіо лише шипіло, ніби весь світ просто втомився говорити.

Еліот подивився на людей навколо. Ще недавно вони були сусідами, випадковими знайомими, перехожими з одного міста. Тепер кожна втрачена людина відчувалася як діра в загальній тканині життя. Він раптом зловив себе на думці, що вже не може так чітко згадати обличчя деяких загиблих, як раніше.

Поруч Флегма продовжувала розчісувати доньці волосся, хоча вітер давно перетворив його на сплутані пасма. Фріпу здавалося, що Флер у такому вигляді ставала лише красивішою. Втім, він підозрював, що сама Флер цілком поділяє цю думку. На будь-які спроби заговорити з нею вона зазвичай відповідала таким поглядом, ніби перед нею була не людина, а особливо настирлива комаха, що, якщо чесно, було трохи несправедливо.

Ще до спеки Фріп цілий вечір лагодив старий музичний плеєр – просто тому, що випадково почув, як Флер скаржиться матері, що більше не може слухати улюблені пісні. Плеєр зрештою запрацював, але Фріп так і не наважився розповісти про свою участь, а просто тихо поклав його поруч, поки дівчина спала. Він хотів зізнатися пізніше, дочекавшись слушного моменту, який, як на зло, досі так і не трапився. Він добре розумів, що вони з різних світів: Флер завжди була в оточенні людей, розмов, фотографій і планів на майбутнє, тоді як йому було простіше поговорити з радіоприймачем, ніж із незнайомцем. І все ж іноді йому здавалося, що після всіх катастроф це мало б змінитися, що кінець світу якось урівнює людей. Поки що, щоправда, радіо відповідало йому значно охочіше, ніж Флер.