РОЗДІЛ 19

Обидві планети

Ранок п’ятого дня спеки настав без жодного подиху вітру на обидві планети. Сонце піднялося важко й одразу зависло над світом, ніби не мало наміру нікуди рухатися далі. Далекі міста курилися димом, асфальт місцями пузирився, а обвуглені будівлі на горизонті стояли, мов кістяки давно вимерлих істот.

У підніжжя гір на обох планетах табори прокидалися повільно, наче неохоче погоджуючись із тим, що ще один день усе ж настав. Люди рухалися обережно, економлячи сили навіть на зайві жести.

Мо сиділа біля порожньої каструлі й дивилася в неї так, ніби там можна було знайти сенс життя або хоча б трохи льоду.

 – Ще один такий день, і я зварю власний мозок, – пробурмотіла вона.

Під брезентом Флегма намагалася привести до ладу волосся доньки, тоді як Флер відбивалася з виглядом людини, якій завдали особистої образи самого космічного масштабу.

 – Це неможливо, – простогнала Флегма. – Я не можу виглядати пристойно в таких умовах.

Колись вона мріяла про маленьку ферму, землю під нігтями й яблуневий сад. Але мати надто часто повторювала, що краса – це капітал, а пристойні жінки не риються в бруді. Тепер її сукня була зшита із фіранки, а залишки макіяжу змішалися з кіптявою. І все ж щоранку вона вперто поправляла волосся – певні звички, схоже, переживають навіть кінець світу.

Кріспіна, проходячи повз із ящиком металобрухту для Фріпа, навіть не повернула голови:

 – Тут ніхто не виглядає пристойно. Ми буквально запікаємося живцем.

Її пальці тремтіли – можливо, від спеки, а можливо, від втоми постійно бути сильною. У дитинстві Кріспіна особливо любила дні, коли мати пекла шоколадний торт у формі черепахи. Він завжди виходив трохи кривий, із тріщинками, а очі з горіхів дивилися в різні боки, але для неї це був ідеал. Запах какао тоді заповнював увесь дім, а мати завжди дозволяла їй з’їсти пару щойно спечених коржиків просто з духовки. У ті вечори світ здавався простим і безпечним – достатньо було дочекатися, поки торт просочиться кремом, відрізати шматок і дивитися, як шоколад тане на язику. Тепер же про шоколад можна було лише мріяти.

Отець Резіл стояв біля обгорілого дерева й читав молитву, не надто розраховуючи, що його хтось слухає.

 – Господи, якщо Ти справді є… – почав він, але запнувся й трохи змінив формулювання. – Якщо Ти нас ще не залишив… може, трохи води? Або хоча б… щоб Флегма замовкла хвилин на п’ять. Амінь.

Трохи далі Еліот і Фріп порались із радіоприймачем – точніше, з купою деталей, якою він колись був. Антена стирчала криво, дроти були скручені вручну, а на корпусі Фріп маркером намалював усмішку.

 – Майже, – бурмотів він. – Майже-майже…

– Ти це кажеш уже третій день, – зауважив Еліот.

– Бо це правда третій день майже працює.

– Я б зараз віддав усе за холодну кока-колу, – пробурмотів Еліот. – Навіть ліву нирку.

Він згадав, як в Гейвен-Міллз завжди можна було дістати газовану воду в цілодобовій крамниці містера Барклі. Тепер сама думка про бульбашки на язику здавалася розкішшю.

– За такої спеки твоя нирка вже як родзинка, – буркнув Тобіш.

Доктор Грінч, який лежав поруч із заплющеними очима, тихо додав:

 – З медичної точки зору це неправда. Але звучить красиво.

Розмови поступово стихали. Люди знову розповзалися по своїх клаптиках тіні, економлячи сили навіть на словах. Хтось дрімав, хтось дивився в небо. Спека перетворилася на окремого мешканця табору – вона сиділа поруч із кожним, дихала в потилицю і нагадувала про себе при кожному русі.

Високо над таборами, там, куди не підіймався жоден із тих, хто вижив, існували ті, хто бачив значно більше. На вершині гори стояв дім – невидимий для мешканців долини, але до абсурду затишний серед мертвого пейзажу. На веранді стояв чайник, поволі плавлячись і, крапля за краплею, перетворюючись на пару. Сем сидів у тіні й дивився вниз.

Він бачив їх: людей, зігнутих, виснажених, але живих. Кожен рухався так, ніби робив це востаннє, і водночас продовжував рухатися – вперто, майже впертіше, ніж дозволяла логіка цього світу.

 – Бачиш? – сказав Сем.

 Вал не відповів. Але його пальці повільно стиснули підлокітник крісла – можливо, це був перший знак того, що він справді щось бачить. Або просто відчуває відразу. До людей? До Сема? До самого себе – варіантів було забагато, і жоден не хотів ставати остаточно правильним.

Внизу табори здавалися крихітними плямами на вигорілій землі. Звідси майже неможливо було розгледіти обличчя, але Сем знав їх усі. Він знав, хто жартує, коли страшно. Хто бреше, що все буде добре. Хто продовжує лагодити зламані речі просто тому, що не вміє здаватися. І саме через це йому ставало дедалі важче дивитися на них як на фігури в експерименті.

Фріп сидів окремо від інших. День тягнувся болісно повільно, люди майже перестали чекати новин, допомоги чи дива – у такій черзі навіть надія починає соромитися свого існування. Тому ніхто не помітив моменту, коли Фріп знову взявся за своє радіо. Його пальці тремтіли від утоми, але він крутив ручки повільно, майже обережно, ніби боявся злякати саму можливість сигналу. Шшшшш… лише шум. Еліот присів поруч: