РОЗДІЛ 18

Боги

Гора більше не здавалася прихистком. Земля під ногами тріщала, ніби сама реальність втратила терпіння. А на самій вершині, як шрам у небі, застигли дві постаті – два самотні спостерігачі, два світи, що так і не навчилися бути разом.

Валентайн простягнув руку. Не в жесті загрози й не в нападі люті – радше буденно, як той, хто вмикає світло або відкриває кран. І світ дійсно здригнувся. Каміння загуло, вітер раптом обірвався, ніби його вимкнули. На краю урвища, там, де ще мить тому були попіл і обгорілий мох, за лічені секунди виріс будинок. Маленький. Навмисно затишний, майже впертий у своїй затишності. З веранди відкривався вид на залишки планети; похилена поштова скринька, квіти в горщиках, які ніхто ніколи не садив, і крісло-гойдалка, що вже тихо поскрипувало, ніби його забули тут століття тому.

Він сів у крісло мовчки.

Сем стояв поруч, потираючи долоні. Він не знав, що сказати – слова застрягали в горлі, як попіл у легенях. Він не боявся Вала. Але те, що бачив у його очах протягом останніх годин, було іншим. Не гнів і не зловтіха – порожнеча.

Він зробив крок до будинку. Усередині вже стояв чайник, з носика підіймалася пара. Сем усміхнувся – навіть не здивувався. Налив дві чашки. Одну взяв собі, іншу обережно поставив на поручень веранди поруч із Валом.

– Теплий. Трохи солодкий, – сказав він.

Вал навіть не глянув на чашку. Лише пальці сіпнулися – різко, роздратовано – і за мить фарфор уже летів униз. Він ніколи не любив чай. Колись його мати – якщо богиню, що дала тобі життя, взагалі можна назвати матір’ю – варила надто солодкий напій, і цей липкий смак завжди нагадував йому, що любов теж буває липкою, задушливою річчю.

Чашка пролетіла повітрям, лишаючи тонкий паровий слід, і десь унизу, там, де все ще тліло й чаділо, розбилася.

Сем сів навпроти, не торкаючись крісла – просто на сходинку, як уже сотні разів робив поруч із ним. Він дивився на Вала: на його плечі, на бруд під нігтями, на темний слід від пилюки на чолі – не метафору, а звичайний бруд.

– Чому ти так… розлютився? – нарешті запитав Сем. Голос був тихим, але не слабким.

Вал не відповів.

Сем чекав. Довго. Так довго, що здавалося, навіть сонце вагається, чи рухатися далі. Можливо, це була ілюзія. А можливо – один із тих рідкісних моментів, коли навіть всесвіт затримує подих.

І тоді Сем помітив це: короткий спалах болю в очах Вала. Як укол голки – швидко, майже непомітно. Вал відвів погляд.

Лише через десятки хвилин мовчання, після тихого скрипу крісла й того, як чай остаточно охолов у руках Сема, Вал нарешті заговорив:

– Ти мусиш визнати…

Він говорив повільно, ніби кожне слово вирізав із себе ножем.

– Усе це – ніщо без нас. Без глядачів. Без учасників. Без суддів. Вони не впораються.

Сем не відповів одразу. Він дивився на Вала – на мозолі, подряпини, сліди сажі й бруду, які той не змив, ніби вони мали нагадувати про щось важливе. Про слабкість людей. Про їхню крихкість, дурість, беззахисність.

– Але… вони живуть, – м’яко сказав Сем. – Може, вони й не впораються. Але вони намагаються.

Він зробив паузу.

– Поки є хоч один, хто піднімає іншого з землі – ще не все втрачено.

Вал усміхнувся, не повертаючи голови. У тій усмішці не було ні радості, ні злості – лише втома.

– Яке жалюгідне заспокоєння. Ти говориш так, ніби це їх виправдовує. Люди… завжди обирають себе. За будь-яких умов. Дай їм шанс – і вони спалять власний прихисток, аби вижити наодинці. Дай їм владу – і вони кинуть інших у вогонь. Ти сам це бачив. Ти відчував, як вони чіпляються за порятунок – чужий, не свій – і готові розірвати його заради себе. Усе, що сталося: повінь, смерть, страх, бійки… тепер і пожежа. Усе це лише оголює людську природу. Ти справді вважаєш, що один добрий вчинок здатен це перекрити?

Сем кивнув. Просто. Без пафосу.

– Ні. Ні, але я знаю, що не все втрачено.