РОЗДІЛ 17

Планета Семвела

Якби у спеки був голос, він, мабуть, звучав би з витонченим британським акцентом і чемно пояснював би, як саме збирається вас запекти – з хрусткою скоринкою чи без. Вітер був, але не той, що приносить прохолоду: радше той, що тільки нагадує, що повітря тут ще формально існує. Час доби вгадувався не за світлом, а за тим, наскільки вже “попливли” черевики. Тіні зникли, ніби випарувалися разом із калюжами, і навіть консервний завод, який колись давав прихисток, тепер скидався на величезну бляшанку, забуту на плиті.

На підлозі в затінку лежала бабуся Таллі, повільно обмахуючись записником.

 – Це, – хрипко сказала вона, – незаконно. Абсолютно. Сто відсотків.

Хтось намагався організувати чергування з обмахування дітей. Хтось розвішував мокрі, просяклі потом футболки між вікнами, сподіваючись бодай на ілюзію тіні.

Сем – якого всі знали як “Джона” – сидів під сходами, втиснувшись у найтемніший кут, і стискав у долонях флягу з учорашнім відваром із житньої кави. Він виглядав виснаженим: лоб у бруді, волосся прилипло до щік, і все ж у погляді жеврів жалюгідний, але впертий вогник. Вал – тепер “Том” – стояв біля дверей, вдивляючись у горизонт так, ніби чекав, що сонце нарешті втомиться. Воно не втомлювалось. Або принаймні вміло це приховувати. Насправді ж у ньому кипіла не стільки спека, скільки зловтіха – від того, як люди знову й знову обирали найгірші рішення.

– Ще моторошно? – тихо спитав Вал, не повертаючи голови.

 – Трохи.

 – А на мою думку, це навіть кумедно. Наче дивишся виставу, яку поставили вдруге, але половина акторів забула текст.

 – Вони не актори.

 – Для нас – завжди були.

Сем хотів заперечити, але в ту ж мить помітив, як Сара вкриває дитину від сонця власною курткою, хоча сама ледь тримається на ногах.

 – Ось чому ти помиляєшся.

 Вал лише хмикнув:

 – Боюся, що це ти помиляєшся.

За останню добу вони встигли стати частиною табору рівно настільки, наскільки це було необхідно. Люди перестали дивитися на них як на чужих. “Том” тягав ящики з таким виглядом, ніби це було особливо нудне покарання, а “Джон” допомагав із дітьми, лагодив зламані кріплення й кілька разів ходив по воду разом з іншими. Ніхто не ставив зайвих питань: якщо ти не намагався вкрасти чужу флягу – цього вже було достатньо.

Фріп, утім, залишався настороженим. Він сидів на перевернутій скрині й уже кілька хвилин уважно стежив за Томом.

 – Можна питання?

 – Ні, – одразу відповів Вал.

Фріп зробив вигляд, що не почув.

 – Чому в тебе завжди чисті руки?

Вал подивився на свої долоні.

 – Тому що я їх не брудню.

 – Це не відповідь.

 – Це буквально відповідь.

Фріп насупився ще більше.

 – Учора ми тягнули бочку. Потім ящики. Потім копалися в піску. Потім ти допомагав розбирати завал. Води немає. У всіх руки як після археологічних розкопок, а в тебе – ні.

Вал на мить замислився.

 – У мене особлива техніка.

 – Яка?

 – Не торкатися брудного.

Фріп відкрив рот. Закрив. Потім знову відкрив. Сем, що сидів неподалік, поспішно відвернувся й зробив вигляд, ніби його фляга раптом стала надзвичайно цікавою.

 – Він знущається? – нарешті спитав Фріп.

 – Постійно, – чесно відповів Сем.

Вогонь почався зі звуку. Не вибуху – радше глибокого, нутряного “вжжух”. І вже за мить спалахнула покрівля старого цеху.

Усе сталося настільки швидко, що ніхто навіть не встиг зрозуміти, звідки саме пішло полум’я. Таллі закричала. Хтось відповів їй криком. Метал почав “співати” – низько, жалібно, наче стародавній дзвін на заході світу.

– ПОЖЕЖА! – вигукнув Еліот.

Усі кинулися до виходу.

Мо різко озирнулася в бік їдальні – з дверного прорізу вже валив дим. Вона ненавиділа пожежі. Її батько колись працював на складі, який згорів за десять хвилин. Після того від нього тижнями тягнуло гаром і мазутом. Тепер цей запах ніби знову повернувся, розлитий всюди.

Вона крикнула Сарі, підхопила ящик із залишками провізії й жбурнула його в руки Ортону.

– Біжіть!

Десь зовні майнув Шейн, який щойно повернувся з обличчям, замотаним у ганчір’я. Він вихопив Менді з рук Сари, розвернувся і щодуху помчав геть від палаючого заводу. Двері з гуркотом розчахнулися, і назовні ніби виплеснулася вогняна тінь. Пориви повітря стали гарячішими за драконячий подих. Люди все ще намагалися вибратися із будівлі.

Сем саме допомагав Таллі вибратися, коли прохід раптово завалило. Він встиг затягнути її назад у зал, але стеля над ними вже тріснула.

Фір, блідий і тремтячий, відступив убік, помітивши полум’я під стелею. Він хотів розвернутися і допомогти – справді хотів – але побачив лише, як падає балка, і з жахом зрозумів: часу немає.