РОЗДІЛ 15

Планета Семвела

Сонце більше не світило – воно пресувало. Плавило. Ламало. Асфальт на шосе здувався бульбашками, які лускали з огидним тріском. Консервний завод, що став прихистком для вцілілих, тепер був водночас і сховищем, і велетенською піччю.

Металеві стіни тримали жар так само вперто, як колись тримали банки – до останнього. Гарячим ставало все: дверні одвірки, ручки, навіть підлога. Люди перестали сидіти. Вони стояли, переминаючись з ноги на ногу, ніби під ними був не бетон, а розпечене вугілля.

– Скільки там градусів? – запитав хтось у Клементини.

До катастрофи Клементина постійно їздила на конференції, де сперечалася з професорами про природу часу й простору. Її светри з оленями знали навіть там, де не знали її імені. Вона справді вміла вимовляти слово “оптимізм” так, що воно звучало як діагноз.

Клементина театрально закотила очі, ніби їй поставили запитання рівня “чому вода мокра”:

– Якщо бути точною – а точність, звісно ж, усім вам абсолютно чужа, – температура відчувається десь як шістдесят градусів. Але це лише для тих, у кого ще залишилися нервові закінчення. Якщо врахувати вологість, відбиття тепла від металу й той факт, що Ґреґ вічно скаржиться на спеку навіть тоді, коли температура нижча за тридцять, то сміливо можемо записати сімдесят три. Хоча точність тут доволі умовна: останній справний термометр розплавився ще вчора і тепер більше схожий на льодяник. До речі, якщо хтось запитуватиме – так, це була моя провина. Я вирішила перевірити його під прямими сонячними променями. І ще: якщо хтось збирається померти від перегріву, будь ласка, детально опишіть свої відчуття. Ваші страждання будуть статистично враховані в моїх майбутніх дослідженнях. Наука потребує жертв.

– Наука потребує, щоб ти припинила плавити обладнання, – пробурмотів Ортон.

Фріп, босий і скуйовджений, сидів у затінку біля одного з верстатів і щось майстрував із мідного дроту та уламка годинника. Його губи ворушилися – чи то він говорив сам із собою, чи то сварився. Волосся стирчало на всі боки, мов дроти зі старого радіоприймача, а погляд був зосередженим – таким самим, яким він, мабуть, колись дивився на схеми в гаражі свого батька.

– Це вже не спека, – зауважив Ортон. – Це... пекло. Може, ми всі тоді померли, а тепер просто застрягли в чистилищі.

– Не кажи так, – озвався Еліот, підперши голову рукою. – Якщо ми в чистилищі, то повинні щось спокутувати. А я, особисто, нікому нічого не винен.

– Ти не платив податки, – весело нагадав Ґреґ. – Пам’ятаю. Ти сам мені розповідав.

– І ось через це ми всі в пеклі, – важко видихнув Ортон. – Дякую, Еліоте.

Поруч хтось нервово розсміявся. А хтось, навпаки, надто різко попросив усіх замовкнути. Спека робила людей дратівливими, і слова дряпали значно болючіше, ніж зазвичай.

***

Вилазка на пошуки води почалася на світанку, коли сонце лише виповзало над обрієм, вишкіряючи крізь марево тьмяні білі зуби. Еліот, Клементина, Фріп, Ґреґ і Орт ішли околицею зруйнованого Гейвен-Міллзу із наплічниками, каністрами та ганчірками на головах. До самого міста вони намагалися не заходити. Там повітря було ще гіршим – смерділо плавленим пластиком і гаром. Під підошвами потріскував сухий гравій, а трава давно перетворилася на жорстку сіру щетину.

Попереду плентався Фріп, човгаючи пересохлими черевиками.

– У мене є теорія, – сказав він, навіть не озирнувшись.

– О ні, – простогнав Ґреґ.

– Яка саме? – запитала Клементина.

– Ми перебуваємо в точці випаровування. Уявіть, що світ – це чайник, а ми сидимо на самому дні, біля нагрівальної спіралі. І вся пара звідси піднімається догори.

– Чудово. Отже, скоро нас викине через носик, – відгукнувся Ґреґ.

На повороті старої стежки з марева виринули дві постаті. Вони рухалися повільно, згорблені під гілками, накинутими на плечі замість захисту від сонця. Одяг висів на них брудними складками. Від спеки повітря навколо тремтіло.

– Гей! – гукнув Еліот. – Стійте!

Постаті завмерли. Тепер стало видно, що це чоловіки. Один із них – високий, світловолосий, виснажений – першим підвів голову.

– Ми... не шукаємо неприємностей. Ми вижили після повені. Їхали автострадою, коли все почалося. Нас накрила хвиля. Ми... вчепилися за величезне дерево. І пливли. Довго. Дуже довго. У нас нічого не залишилося. Ми просто хочемо пройти далі.

Другий – темношкірий чоловік із добродушним, стомленим обличчям і бездоганно чистими руками, аж надто чистими для цього світу, – мовчки кивнув.

– Імена? – одразу запитала Клементина.

– Я... Джон, – відповів темношкірий. – А це мій зведений брат Том.

Вони швидко перезирнулися. Вал, який тепер був “Томом”, ледь помітно зітхнув. Його усмішка вийшла трохи кривуватою, але все одно чарівною.

– Приємно познайомитися, – сказав він.

Фріп схилив голову набік, ніби щось звіряючи.

– Ви не схожі на людей, які обгоріли на сонці, – зауважив він. – І не виглядаєте зневодненими. Дивно.