РОЗДІЛ 14

Боги

Пустеля почалася різко, без жодного переходу: просто зникли рештки будівель і сліди людського життя, і лишився тільки пісок – щільний, гарячий, нестабільний.

Сем ішов першим і не надто зважав на напрямок, бо обирати було нічого: горизонт однаково тягнувся в усі боки, а єдиним орієнтиром лишалося саме відчуття руху вперед. Перші кроки давалися легко, але згодом пісок почав провалюватися глибше. Сем зупинився на мить, витяг ногу з розсипчастої пастки й видихнув.

– Тут пісок живе своїм життям, – сказав він, не обертаючись, і знову рушив уперед.

Вал ішов поруч так рівно, ніби поверхня взагалі не мала значення.

– Пісок не живе, – відповів він.

Сонце висіло високо й не рухалося так, як мало б. Здавалося, воно просто закріплене в одній точці й мовчки спостерігає. За кілька хвилин Сем почав відчувати, як тіло ніби перебудовується під умови: м’язи ніг працювали нерівномірно, дихання ставало глибшим, а крок – обережнішим. Він не зупинився, але темп змінився.

– Іди трохи повільніше, будь ласка, – сказав він, витягуючи ногу з чергового провалу, – я не встигаю.

Вал глянув на нього боковим поглядом.

– У тебе немає причин для втоми, – сказав він.

– Причини є, – відповів Сем. – Просто тобі вони не подобаються. У мене ноги болять.

– Ти бог, – спокійно сказав Вал.

– Так.

– Тоді зроби так, щоб не боліло.

– Не хочу.

– Чому?

– Бо тоді я не відчую, як приємно буде сісти.

Вал лише видихнув і пішов далі ще швидше.

Вітер пробіг пустелею тонкою смугою, піднявши пісок і так само швидко опустивши його назад; дрібний пил осів на шкірі. Сем провів рукою по обличчю й знову подивився вперед.

– Ми далеко від табору? – запитав він.

– Ще недостатньо, – відповів Вал.

Деякий час вони йшли мовчки. Пісок ставав дедалі глибшим, і кожен крок вимагав трохи більше зусилля, ніж попередній. Це не було різкою зміною – радше повільним накопиченням опору.

– Ти обрав слабку форму, – сказав Вал.

– Вона не слабка, – поправив Сем. – Вона просто обмежена.

– У практиці це одне й те саме, – сказав Вал.

Сем коротко видихнув і знову ступив глибше в пісок.

– Ні, – сказав він. – Це не одне й те саме.

Вони пройшли ще трохи, і пустеля навколо почала ледь змінюватися: пісок ущільнився, з’явилися дрібні кам’яні вкраплення, а горизонт перестав бути таким однорідним.

Сем зупинився на секунду й подивився вперед.

– Тут щось є, – сказав він.

– Тут завжди щось є, – відповів Вал.

– Я про інше, – сказав Сем.

Він нахилився, підняв погляд трохи нижче горизонту й знову випростався.

– Сліди, – сказав він.

Вал підійшов ближче й подивився вниз, не торкаючись піску.

– Кілька груп, – сказав він. – Свіжі. Можливо, хтось ішов сьогодні.

Сем кивнув і знову подивився вперед.

– Це добре.

– Це нейтрально, – відповів Вал.

Сем ледь усміхнувся.

– У тебе все нейтрально.

– Бо емоції лише гальмують, – сказав Вал.

Сем нічого не відповів і знову рушив уперед, цього разу трохи повільніше. Сліди поступово зникали, пісок місцями світлішав, вітер ставав сухішим, але піднімав густішу пилюку. Вона забивалася в одяг і волосся, і Сем кілька разів змахував її з обличчя, хоча це допомагало ненадовго.

Зрештою він уже не стільки йшов, скільки тримався руху – ніби зобов’язаний не зупинятися, щоб не втратити ритм. Вал залишався поруч без жодного видимого зусилля і невдовзі зупинився.

Сем зробив ще крок і лише за секунду помітив паузу.

– Що? – запитав він, обертаючись.

Вал підняв руку на рівень грудей і повільно провів нею в повітрі, ніби збирався відчинити двері.

Пісок навколо них здригнувся. Вітер різко піднявся – без жодного переходу, щільний, важкий, із пилом, що миттєво з’їв обрій. І так само раптово, як виник, він зник.

Пил осів майже одразу, і пісок навколо залишився тим самим, але відчуття простору змінилося.

Вал опустив руку.

– Ми на твоїй планеті, – сказав він.

Сем озирнувся. Небо виглядало так само. Світло – теж. Пісок майже не відрізнявся. Але в цьому “майже” було щось, що не вкладалося в просте пояснення.

Вони знову рушили вперед, тепер обережніше. Вал заговорив через кілька кроків:

– Твоє тіло вже починає давати збої.

Сем не відповів.