РОЗДІЛ 13

Планета Валентайна

Сонце зійшло, як ворог – яскраве, безжальне, з тією нелогічною впевненістю, ніби його поява тут справді комусь потрібна. З кожною хвилиною світло ставало густішим, повітря – важчим, а тіні – дедалі коротшими, ніби ховалися від сорому. Здавалося, плавиться все: спочатку вода в бочках, потім фарба на шкільних стінах, а слідом – і людське терпіння, яке й без того трималося на чесному слові.

Спека висіла над містом прозорою тремтливою плівкою. Асфальт місцями розм’як, підошви липли до землі, металеві поручні обпалювали долоні, а пластикові пляшки ставали м’якими, мов віск. Хтось буркнув, притискаючи до чола порожню пляшку: “Ми тут зваримось заживо…”

У дворі школи стояли металеві чани, що нагрівалися так швидко, ніби були не ємностями, а зброєю. Трохи вище по схилу лишався колодязь – колись скромний, тепер майже священний. До нього тягнулися люди, відра за відрами витягуючи воду, хоча її, здавалося, ставало дедалі менше. Після недавнього потопу це виглядало майже знущанням: як узагалі можна залишитися без води, коли ще вчора не було куди від неї тікати?

Відро опускалося вниз, вдарялося об каміння і лише потім знаходило тонкий шар каламутної вологи. Щоразу люди витягували все менше. “Ще тиждень тому ми тонули”, – похмуро кинув Нолан, зазираючи в глибину колодязя.

Воду, яку вдавалося добути, обережно несли до школи. Сем ішов попереду, тримаючи в руках бак, важкий і живий, що здригався від кожного кроку. Валентайн деякий час мовчки спостерігав за ним, ніби вивчав якусь особливо вперту форму життя.

– Знаєш, що мене завжди дивувало в людях? – нарешті озвався він.

 – Що? – коротко відгукнувся Сем.

 – Вони добровільно тягають важкі речі.

 – Тому що їх треба переносити.

 – Ні, це не відповідь. Якщо річ важка – її треба залишити там, де вона лежить.

Сем ледь усміхнувся.

 – Тоді так можна сказати про половину обов’язків у житті.

 – Саме так, – спокійно погодився Валентайн. – Тому я ніколи й не розумів, навіщо люди їх вигадують.

Назустріч їм пройшов Рой із двома порожніми каністрами.

 – Гей, ви там швидше! – гукнув він. – Поки ви філософствуєте, вода сама себе не донесе!

– Бачиш? – сказав Вал. – Ще один прихильник безглуздої праці.

Рой показав йому великий палець і пішов далі, навіть не сповільнившись.

– Мені здається, він вирішив, що ти жартуєш, – усміхнувся Сем і трохи оступився. Вода хлюпнула через край, змочивши йому руки.

– Обережно, – різко кинув Вал, ідучи слідом із порожніми руками так, ніби просто прогулювався парком. Його сірі сорочка й штани, куплені у вцілілих за мідну застібку та посмішку, виглядали бездоганно, попри спеку. На відміну від Сема, чорна тканина якого прилипла до тіла, мов друга шкіра.

– От халепа… – видихнув Сем і зупинився. Обличчя почервоніло від спеки й напруги, він виглядав по-людськи виснаженим. По-людськи живим. І, здається, йому це навіть подобалося.

Вал швидко ковзнув по ньому поглядом, примружився, а тоді ледь помітно клацнув пальцями. Піднявся вітер – м’який, мов чийсь подих поруч. Бак залишився повним, але раптом став майже невагомим.

Сем випрямився і подивився на Валентайна.

 – Це ти зробив? Мені стало легше.

– Що? – Вал огидно всміхнувся. – Може, в тебе просто помутніння свідомості через сморід усіх цих людей?

Сем нічого не відповів. Він просто пішов далі, тримаючи бак, що раптом перестав чинити опір. Але в його погляді оселилося щось невизначене – то чи сумнів, то чи вдячність, а можливо, й обидва разом, загорнуті в мовчання, яке між ними ставало дедалі щільнішим.

Поблизу стіни школи, у тіні, що з кожною хвилиною ставала дедалі коротшою, Мо стояла, притиснувши до чола мокру ганчірку, ніби намагалася втримати власну голову від розплавлення.

– Хтось бачив, куди подівся Шейн? Я його вже давно не бачу… – пробурмотіла вона.

– Усе нормально, певно, вивчає нові професії, щоб було що розповідати у своїх байках, – відповів Тобіш, який поруч акуратно складав свої інструкції. – У мене все під контролем. Я провів перепис населення, зробив карту й позначив на ній зони спеки, зони відносної вологості та зону “туди краще ніколи не ходити”. Щодо води… так, ситуація складна.

Сара тримала на колінах маленьку Менді: губи в дівчинки потріскалися, а очі примружувалися навіть у тіні, ніби світло все одно знаходило її всюди. Фір роздавав останні ковтки води з фляг, а Рой лагодив тріснутий пластиковий бочонок, тихо мугикаючи щось про шланг, долю й Господа. Раніше Рой вірив, що будь-яку поломку можна виправити молотком – навіть якщо це дверний дзвінок або кавоварка. Кажуть, він дружив лише з Тобішем, але насправді дружив з усіма, хто мав терпіння слухати його історії про варення.

– Треба йти шукати воду, – сказав Еліот. Голос у нього був тихий, але впевнений. Він дивився на порожню пляшку так, ніби це була загадка, яку обов’язково треба розв’язати. Він пам’ятав поради зі старого форуму “Виживання в екстремальних умовах”: шукати старі колодязі, розбирати кондиціонери – там накопичується конденсат, викопувати ями в дюнах, щоб збирати нічну вологу. Але тепер усе це здавалося теорією з підручника математики посеред бойовища. Залишалося лише одне – йти в місто, в руїни, туди, де, можливо, ще залишилася бодай крапля надії.