РОЗДІЛ 12

Планета Валентайна

Коли вода нарешті почала відступати, люди з корабля опинилися біля підніжжя гори. Місце здавалося ідеальним для посадки судна, але для життя підходило погано – надто сире, надто мертве, надто незрозуміле. Спершу ніхто не знав, що робити далі: частина пропонувала рушити до міста, інші – розпалити вогнища й чекати рятувальників або інших уцілілих. Зрештою вирішили йти вперед, бо залишатися було ще гірше.

“Час будувати місто самостійно”, – кинув хтось у натовпі, ніби це було найочевидніше рішення у світі.

Вода відходила швидко, майже неприродно, ніби випаровувалась просто на очах, залишаючи по собі сіру багнюку, запах мокрого каміння й вулиці, що скидалися на декорації після кінця світу. Люди йшли нерівною колоною – без чіткого порядку, але й без хаосу: втома вирівнювала їхні рухи, роблячи всіх майже однаково повільними.

Вони просувалися вузькою дорогою між деревами з оголеним корінням і будинками, з яких стирчали іржаві антени. Мо йшла попереду, майже не помічаючи, як чоботи грузнуть у болоті. Шейн увесь час тримався поруч і, ніби нічого навколо не сталося, розповідав, як колись проєктував ферми дощових черв’яків у пустелях.

– Тут усе можна полагодити, – говорив він упевнено. – Потрібен лише мішок солі й дві батарейки.

Ніхто навіть не здивувався. Це ж був Шейн – йому дозволялося бути дивним.

Раптом він обірвав фразу на півслові. Зупинився посеред дороги й подивився в бік гори. Не на вершину – нижче, ніби там було щось знайоме. Або щось давно забуте, що раптом повернулося.

– Шейне? – гукнула Мо.

Старий моргнув і повільно повернув голову. На мить він виглядав розгубленим, майже наляканим. Але цей вираз зник так швидко, ніби його й не було.

– Я дещо забув біля гори, – пробурмотів він. – Не чекайте на мене.

І, не пояснюючи нічого, швидко пішов назад. Містер Фір насупився.

– Дивний дід.

– Це його базовий стан, – спокійно відповіла Мо.

Далі група деякий час ішла мовчки. Спершу ще озиралися в бік гори, куди зник Шейн, але він швидко розчинився серед мокрих дерев і перекошених парканів, і розмова сама зійшла нанівець. Дорога поступово вивела їх із приватної забудови до щільнішої міської структури: вулиці ставали рівнішими, будівлі – вищими, а поміж ними з’являлися вивіски, зупинки й напівзруйновані вітрини.

Кілька разів хтось пропонував зупинитися в розбитих будівлях, але ідея подобалася не всім. І лише коли між будинками з’явилася велика споруда з вибитими вікнами та широким входом, люди нарешті сповільнили крок.

Найкраще серед усіх збереглася стара школа.

Коли вони підійшли ближче, з верхнього вікна раптом пролунав знайомий крик:

– ЦЕ НЕЗАКОННО!

Містер Фір із полегшенням видихнув.

– Таллі жива.

Крім неї всередині було ще кілька десятків уцілілих. Нолан Мікелс – помічник у барі Мо, як завжди з кавником у руках, вийшов першим назустріч. Флегма Призм і її донька Флер стояли осторонь, як і Фріппет Кердл.

Школа давно перетворилася на справжній прихисток. У спортзалі стояли розкладачки, у класах зберігалися запаси їжі, а саморобні лампи давали достатньо світла вечорами. Новоприбулих прийняли напрочуд тепло, і поки люди облаштовувалися, Мо помітила в кутку класу двох незнайомців.

– Сем і Вал, – представилися вони.

Один був невисокий, темношкірий, спокійний, у старому сірому плащі. Другий – на голову вищий, у чорному балахоні, з лінивою усмішкою і виглядом людини, якій усе це одночасно і нудно, і кумедно. Вони з’явилися серед уцілілих ще вранці – мокрі, виснажені. Особливо ніхто не ставив запитань: після кінця світу люди надто цінували сам факт, що поруч хтось ще дихає.

Валентайн сидів на перевернутій шухляді й похмуро розглядав шкільну стелю, ніби намагався знайти в ній відповідь на питання, яке йому вже давно набридло ставити.

– Визнай, це дурість, – тихо сказав він Семові. – Вони як під якимись пігулками. Після всього, що сталося. Це вже не виживання. Це впертість і короткозорість.

– Або надія, – м’яко відповів Сем.

– Ти безнадійний.

– Ти теж.

Вал усміхнувся, ледь помітно, як людина, якій подобається власна безжалісність.

– Я хоча б не прикидаюся хорошою людиною.

– Ти й людиною прикидаєшся так собі, – спокійно кинув Сем.

– Зате стильно.

Мо підійшла до них майже одразу, і суперечка зникла сама собою, ніби її й не було. Вона уважно подивилася спершу на Семвела, потім на Валентайна, оцінюючи їх без поспіху, але й без особливої делікатності.

– У вас надто чесне обличчя, – сказала вона Семові. – А у вас – надто нахабне.

– Дякую? – уточнив Вал.

– Ви не місцеві.

– Ми… з околиць, – відповів Сем.

– Тут немає околиць.

– Тепер уже є, – буркнув Валентайн. – Світ розвалився. Географія стала умовною. Ми вижили. Хіба цього недостатньо?