РОЗДІЛ 11

Боги

В небі між двома світами – без координат, без відстаней і навіть без нормального уявлення про час – десь на межі сну, спогаду й чужої думки сиділи вони. Спостерігачі.

Навколо повільно дрейфували клапті світла, схожі то на хмари, то на уривки недописаних всесвітів. Час від часу крізь порожнечу пролітали іскри, схожі на падаючі зірки, але надто повільні й ліниві, щоб бути справжніми. Усе це місце виглядало так, ніби реальність тут давно перестала дотримуватися власних правил і просто втомилася сперечатися сама з собою.

Семвел сидів на краю довгої дерев’яної платформи, яка не мала жодної опори. Поруч погойдувалися сходи, що вели в нікуди. У руках він тримав щойно заварений чай – густий, темний, із гілочками розмарину та якимись підозрілими листками, що виглядали так, ніби могли зійти за напій або за інструмент для вигнання демонів.

Валентайн розвалився неподалік у величезному кріслі, зробленому з хмари. Хмара час від часу змінювала форму, невдоволено зітхала й випускала маленькі блискавки, коли Вал рухався занадто різко. Сам він ліниво крутив у пальцях коробок сірників і підпалював їх один за одним просто заради того, щоб дивитися, як швидко зникає вогонь.

– Ну і як тобі? – спитав Семвел, спостерігаючи за відбитками таборів у повітрі перед ними.

Внизу, в обох світах, люди розпалювали вогнища, сперечалися, будували щось із мотлоху й намагалися знову звикнути до життя.

Валентайн ліниво примружився.

– Поки тримаються, – сказав він. – Іноді навіть усміхаються.

Він запалив черговий сірник.

– Але ненадовго.

Семвел ледь насупився.

– Я впевнений, що ти помиляєшся.

На мить між ними зависла тиша. Десь далеко внизу Менді сміялася над птахом, який намагався вкрасти ложку.

Семвел раптом ніби згадав щось важливе.

– До речі, це тобі.

Він простягнув Валентайну чашку чаю.

Вал подивився на напій із таким виразом, ніби йому запропонували добровільно випити розплавлений метал.

– Сем…

– Я старався.

– Оце якраз і лякає.

Проте Валентайн обережно взяв чашку. Його погляд нервово метався в пошуках бодай якогось способу уникнути дегустації, але порятунку, як завжди, не існувало.

Нарешті він приречено зробив ковток.

Наступні кілька секунд його обличчя пройшло всі стадії людського страждання.

– ОГО! – раптом вигукнув Валентайн, різко схопившись на ноги й розливши чай просто на хмарне крісло. – Це найсмачніше, що я коли-небудь пив!!!

Семвел засяяв.

А потім Вал продовжив:

– Саме це я сказав би, якби ти перестав намагатися мене отруїти своїми алхімічними експериментами і просто дав води.

Він схопився за горло й знову впав у крісло.

– Ти взагалі сам пробував те, що готуєш? Зізнайся, ця рідина вже роз’їла тобі мозок.

Він підозріло глянув у чашку.

– О боже… здається, я відчуваю, як вона роз’їдає мій.

Семвел обурено випростався.

– Я все робив строго за інструкцією!

– А потім, мабуть, вимочив ту інструкцію в каналізації й вичавив просто в чайник, – пробурмотів Валентайн майже собі під ніс.

Але сказав це вже значно тихіше.

Яким би Вал не був буркотуном, глибоко всередині він не хотів по-справжньому ранити єдиного співрозмовника за всю вічність.

Семвел насупився й відвернувся, удаючи, що уважно спостерігає за світами.

Валентайн важко зітхнув.

Іноді кінець світу людям давався емоційно простіше, ніж розмови між ними двома.

Він швидко вирішив змінити тему, поки Сем не почав зачитувати рецепт уголос.

– Може, спустимося до них? – спитав Валентайн. – Ти все одно не повіриш, що вони безнадійні, доки не впнешся в це носом.

Семвел підняв брову.

– А ти не повіриш, що в них щось є, доки не перестанеш дивитися згори.

– Ага, – хмикнув Валентайн. – А ти заодно побачиш, як твої улюблені “іскри людяності” тонуть у калюжах. Можеш навіть зробити собі людське тіло й відчути всю їхню порочність.

Він потягнувся, провів рукою вздовж себе – лукавий погляд, піджак із плямами дощу, ніби щойно рятував кошеня з водостоку.

– Ти теж переодягнися. Шовк із перламутром не в моді серед утоплеників.

Сем важко зітхнув. Він обрав скромний вигляд: невисокий, міцний, із очима, в яких ховалося все небо. Одітий просто – сірий плащ, черевики з тріщинами й книга в кишені. Він помітив, що Валентайн залишив божественну невразливість, але прибрав позамежне сяйво.

– Ти шукаєш мерзоту, я – надію.

– Чудово. Хто перший програє – пригощає обідом.